Трембовецький Павло, 11 клас, Віньковецький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Когут Валентина Йосипівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Дуже прикро, що для багатьох людей війна розпочалася 24.02.2022, хоча це було просто повномасштабне вторгнення. Для мене і моєї сім’ї війна розпочалася ще у 2014 році. З того часу я старався допомагати чим можу. І з тих часів я дарував браслети-прапори першим військовим «АТО-шникам», а вже подорослішавши, передавав речі, їжу, долучався до зборів.

Ось так розпочався мій шлях війни.

Ще з самого малку мої батьки привили мені любов до України. Ми багато подорожували. При кожній нагоді відвідували музеї, шукали відомі та маловідомі локації, милувалися природою. Особливо ж мене захоплювали фортеці. Вони, немов німі свідки, стоять і нечутно кричать нам про те, як у наших предків була теж війна за свій шлях. І вони її виграли.

Якби було по-іншому, то б не мали м сьогодні рідної мови, незалежної держави та головне – не було б у нас звитяжного духу, люті до ворогів та любові до ближнього.

Як наслідок, 24.02.2022 року стільки добровольців стало на захист нашої Батьківщини від московитів. Серед них є багато знайомих моєї сім’ї. Це ж вони зі зброєю в рукаах, жертвуючи своїм здоров’ям, а то й життям, ведуть війну за свій, ні, МІЙ шляхдо майбутнього. Вони своїм прикладом переконують, що українець у часи небезпеки не бере бандуру і співає тужливі пісні (це ми зробимо після перемоги), а бере меч, шаблю, пістоля, автомата та йде нищити ворога.

В розмові з одним з захисників-розвідників, почув: «Це наша війна. Ми її мусимо виграти. А ви не зрадьте пам’ять про нас. Не оступіться, не зійдіть зі шляху, який ми для вас прочистили».

Ця фраза мене вразила, заставила задуматися над своїм мирним життям. Важко, сидячи в теплій квартирі, уявити, що відчуває кулеметник, який з останніх сил «косить» ворогів, прикриваючи побратимів, чи розвідник, який йде попереду лінії бойового зіткнення. Чи артелерист? Кожен з них бореться за свій шлях, за моє майбутнє.

Чи думають бойові медики, витягуючи з поля бою 300х, що вони рятують життя не тільки воїну, а. можливо, рятують цілий рід, який продовжить боротьбу? Дають шанс не тільки пораненому, а й нам.

Тому ми теж зобов’язані долучатися до боротьби, наші захисники мають відчувати нашу підтримку та бажання наблизити перемогу. Кожен з школярів сьогодні має розуміти, що війна йде не тільки там, де лунають вибухи, а й тут, у нас. І тому має шукати можливість допомогти наблизити НАШУ ПЕРЕМОГУ: взяти участь у благодійних ярмарках та концертах, плетінні маскувальних сіток.

А найголовніше – ідентифікувати себе УКРАЇНЦЕМ. Не рабом московита, який до цих пір слухає російську музику та не бачить нічого поганого у неприємній мові ворога. А вільною людиною, в жилах якої тече кров героїв.

Відректися від усього російського – ось ще один шлях, який нам необхідно пройти. Пройти швидко, без жалю та з усвідомленням того, що наша милозвучна мова не заслуговує на підміну «язьіком». Я твердо переконаний, що кожен з свідомих українців вибрав свій шлях, та поки що ми крокуємо до єдиної мрії – нашої перемоги.

Прийде час, коли у нашому небі ширятимуть літаки, а не ракети та дрони, коли ми перестанемо чекати сумних звісток та боятися втрат.

Ми виживемо! Ми обов’язково виживемо. І будемо дітям розповідати, що хліб має свою ціну. За прапор та мову заплачено кров’ю, що наш шлях розпочав ще Аскольд, Володимир Мономах, Степан Бандера, а продовжили хлопці та дівчата лишень трішки старші за нас. Тож ми зобов’язані все пам’ятати, не зрадити ГЕРОЇВ. Не оступитися, не зійти зі шляху до своєї мрії, який для нас прочистили воїни.

Ми зобов’язані продовжити боротьбу, кожен на своєму фронті! Слава Україні!