Іщенко Регіна, 10 клас, КЗ «Лозівський ліцей №4» Лозівської міської ради Лозівської ОТГ Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мартинюк Олена Анатоліївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли війна тільки почалася, замість страху прийшла якась дивна порожнеча. Усе навколо здавалося абсолютно незрозумілим і розмитим. Я навіть не знала, чи йти мені до школи. Того дня моя сестра зібралась виїжджати за програмою обміну студентами, залишала Харків, тому я більше переживала за неї, ніж за себе. Ми залишилися в рідному місті, не виїхали, хоча більшість моїх друзів тимчасово покинула його.

Кожен день їх відсутності тиснув на мене, наче важкий камінь, а вулиці, які раніше були наповнені життям, тепер здавалися порожніми, як і я сама.

До війни моє життя було заповнене: я з радістю відвідувала танці, займалася додатковими уроками, а зараз усе це здавалося далеким і недосяжним. Паніка заповнила магазини, люди метушилися, скуповуючи продукти, немов це було останнє, що залишалося.

Кожен день здавався однаковим, а порожнеча всередині росла.

Мама працювала в лікарні, і я часто залишалася вдома сама, думаючи про неї і переживаючи, як вона там, у цьому хаосі. Інколи мені було важко навіть знайти, чим себе зайняти. Звичні справи раптово втратили сенс.

У квітні паніка поступово почала “залишати” місто. Життя, хоч і повільно, але відновлювалося.

18 травня в мене був день народження. Я, як і всі, загадала бажання, але цього разу воно було іншим. Я бажала того, чого хоче вся Україна − закінчення цієї війни. У той день я відчула, як сильно ми всі змінилися, як багато з нас почали бажати чогось  не  тільки для себе, а для всієї  країни.

А вже через два дні, 20 травня, ракета зруйнувала наш Будинок культури.

Я живу зовсім поруч, і, коли почувся вибух, першою думкою було те, що ракета влучила в наш дім. Це був один із тих моментів, коли страх буквально паралізував мене. Раніше я ходила туди на виступи та різні заходи. Тепер це місце зруйноване, і це лише один з багатьох болючих слідів, що залишає ця кривава, безжальна війна.

Закінчилася весна, а разом із нею і навчальний рік. Ніколи б не подумала, що буду так сумувати за школою.

Хоча я не завжди вчилася ідеально, але було багато класних моментів, які зараз залишилися лише в спогадах. На щастя, наша школа зараз організувала додаткові заняття, і тепер діти можуть хоча б ненадовго приходити туди. Це дає відчуття хоч якоїсь “нормальності”, адже школа завжди була не лише про навчання, а й про спілкування, підтримку й ті маленькі радощі, які тепер здаються такими важливими.

Ніколи не думала, що у XXІ столітті може бути війна. Це здавалося чимось із далекого минулого.

Ніколи не думала, що мені доведеться так рано подорослішати. Я мрію про те, щоб мої діти ніколи не дізналися, що таке війна, щоб їхнє дитинство було сповнене радості, а не страху. Я не хочу передати їм  панічні атаки, нервовий тик, я не хочу, щоб вони знали, як це − сидіти без світла і води не через якесь пошкодження в повсякденному житті, а через вибухи, які зруйнували комунальну систему міста.

Щоб у них було дитинство, повне щасливих моментів, а не спогадів про сирени.

Ми не знаємо, коли закінчиться війна. Волонтери щодня допомагають тим, хто цього потребує. Їхня відвага нагадує нам, що доброта все ще існує навіть у такі часи. Ці місяці були важкими, і навколо все ще лунають вибухи.

Усі наші міста, без винятків, − це герої.

Як казав Кузьма Скрябін: ”Після місяців війни виходить, що є два паралельні світи: в одному йде війна, а в іншому − вона не йде. Причому на території однієї країни. В одному − гинуть люди, а в другому − абсолютно не поміняли спосіб свого життя; але війна не може бути на якійсь певній частині території, якщо вона заходить, то це біда для всіх”.

Я думаю, що в такі важкі часи нам важливо не сваритися і не ділитися на “своїх” і “чужих” . Справжня сила − у єдності!

Після найтемнішої ночі  завжди настає світанок. І повернуться наші воїни, і разом з ними ми, молоде покоління, здійснимо ще один подвиг: відбудуємо Україну, доведемо всьому світу, що ми сильні, вільні, незламні. Ми ніколи не забудемо ці 1000 днів, ми ніколи не будемо тими, ким були раніше.

Тиша, яка буде після війни, говоритиме гучніше за вибухи. Вона шепотітиме імена тих, хто не повернеться знову. Усі, хто загинув,−завжди в наших серцях, у вічному мирі.

І я точно знаю, що настане той день, коли навіть у Європі скажуть, що ми хочемо жити так, як в Україні.