Ми з міста Харків. Початок війни у 2014 році зустріли, коли старшій доньці було три роки, а тепер - повномасштабна, коли молодшій доньці три роки. Історія повторилася. 

Наш будинок з краєчку від поля, а за полем - дорога, де почалися бої. Прокинулися ми від вибухів. Інтернету, зв’язку вже не було. На вулиці дуже було гучно, чутні вибухи, повідомлення не доходили. Старша дитина була зі зламаною ногою. Ми пішли до сестри в інший будинок - там дізналися, що відбувається. Потім ми поїхали з Харкова в селище. 

Магазини були порожні, бо все розгрібали. Все дуже швидко закінчилося, але все одно ми не голодували. Зранку підвозили товар, то можна було щось купити поїсти. Важко було, звісно.

Нестача бензину була точно. Виїжджали ми своїм авто, у нас було з собою три коти, у старшої дитини - гіпс на нозі. Важко було.

Найбільше шокувала мене смерть бабусі, яку ми через платного перевізника перевозили з Сєвєродонецька до Дніпра. Ми їхали її зустрічати. Нам зателефонували і сказали, що вона в дорозі померла, буквально декілька хвилин не доїхала до місця прибуття. Вона перестала дихати, потім приїхала «швидка» і констатувала смерть - це для нас найболючіше.

Ми б хотіли, щоб війна закінчилась швидше і нашою перемогою.