Я жила в селі Іллінка Покровського району Донецької області з чоловіком і дитиною. 24 лютого мала вийти на роботу в нічну зміну, але мені сказали залишатися вдома, бо почалася війна. У нас було чутно вибухи ще з 2014 року, тому першого дня не було нічого для нас нового. Пізніше почалися обстріли довколишніх сіл, тому ми виїхали до Запоріжжя. Пожили там два місяці, але не змогли працевлаштуватися. Потім переїхали у Павлоград, знайшли житло й роботу, віддали дитину до школи. 

З перших днів війни перестали ходити маршрутки. Ми виїхали на власному авто. Взяли документи й речі першої необхідності, зібрані нашвидкуруч. У дорозі не потрапили під обстріл, перетинали лише українські блокпости, тому добралися добре. 

Мене шокує масштаб війни. Ми не можемо почуватися в безпеці у жодному куточку України.

Мої батьки і бабуся залишилися в селі. Їм шкода кидати те, що вони надбали за життя. До того ж, бабуся лежача. Вона не витримає дорогу. У селі немає газу, а вода, світло і зв’язок є. Ми регулярно телефонуємо рідним. Мріємо, щоб війна закінчилася якомога швидше.