«Артилерія починала бити, зазвичай, о четвертій ранку»

У мене п’ять швейних освіт. Першими вчителями були мама й бабуся – вони обидві шили, але це не було їхньою основною професією. А ось я вирішила, що буду заробляти саме шиттям. Будучи в декреті, шила речі преміум-класу для клієнтів із досить високим рівнем доходів. Але так було до тієї миті, доки в Луганську не з’явилися озброєні люди.

Я зі старшою дочкою та семирічним сином ледь виїхали з міста. Артилерія починала бити, зазвичай, о четвертій ранку. Доводилося підхоплюватися з ліжка, падати на підлогу, відповзати подалі від вікон, адже в них могли влетіти уламки й кулі.

Потрібно було їхати куди-небудь, де не стріляють. Однак дочка відмовлялася: не хотіла залишати бабусю. А коли погодилася, припинили працювати банкомати, я не могла зняти готівку, щоб заплатити за дорогу. На допомогу прийшов свекор – купив нам електронні квитки.

Насилу дісталися вокзалу: транспорт по місту не ходив, приватних машин на дорогах майже не було. Поїзд виявився переповненим, до того ж, пасажири везли із собою багато валіз, баулів, мішків із речами. У нас пожитків було мало, їхали з надією, що найближчим часом усе владнається, і ми повернемося додому.

На залізничному вокзалі в Києві мене зустрічав чоловік – він за фахом інженер-будівельник, і тоді знаходився в столиці у відрядженні. Один знайомий допоміг із житлом — надав будиночок у селі Київської області. За літо нам довелося ще не раз змінювати місце проживання, доки нас не прихистила духовна семінарія, розташована в курортному селищі Пуща-Водиця.

Після пережитого влітку 2014 року в Луганську ми стали інакше дивитися на життя. Головне, щоб близькі тобі люди були живі й здорові, на вулицях не рвалися снаряди та не свистіли кулі, щоб можна було спокійно працювати й заробляти на хліб насущний.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/