«Ми втратили свій будинок»

Ми з чоловіком Кирилом однолітки. Познайомилися ще в школі. Закінчили Луганський педуніверситет ім. Шевченка і розписалися. Виховуємо 8-річну дочку Варвару й 12-річного сина Лева.

Життя йшло своєю чергою: Кирило пізнавав тонкощі каліграфії, вивчав шрифти, а я керувала власним розвивальним дитячим клубом. Підготовка до школи, творчі заняття, вивчення іноземних мов, дозвілля для молодих мам – мені ніколи було сидіти на місці.

25 травня 2014 року колектив клубу відзначив першу річницю, а за тиждень ми повісили на двері замок.

Це стало останньою краплею, і ми вирішили переїхати в безпечніше місце.

31 травня ми вже були в Луцьку. Не планували надовго виїжджати. Я ще довго вірила в те, що це тимчасово. У нас було всього два рюкзаки з речами.

Ми – оптимісти і вважаємо, що будь-яка прикра життєва ситуація не має затуляти шлях до мрій і життєвих цілей. Ми втратили свій будинок і успішний проєкт, але необхідно продовжувати йти до мрії та розуміти, що гроші не найважливіші в цьому житті. Ніколи не потрібно відчувати себе жертвою. У людини є життя, і вона може витрачати його на те, що щодня буде говорити про своє горе і нещасну долю. А може навпаки – зібрати всю волю в кулак і зробити те, що змінить життя в позитивний бік.