Оріхів зруйнований обстрілами російської армії. Магазини та аптеки там не працювали з перших днів війни. У місті була гуманітарна катастрофа.  

Чоловік думав, що росіяни стрілятимуть тільки по базах. Налякають - і на цьому все закінчиться. Я теж не вірила, що це може бути реальністю в таких масштабах. Але згодом почалися обстріли вже не лише по військових об’єктах, а і по житлових будинках. Не було світла, води та опалення. Аптеки не працювали, ліки не завозили. У нас була можливість трохи підготуватися заздалегідь завдяки родичам, ми змогли купити ліки.

Ми тимчасово переїхали до батьків, бо в них був хороший підвал. До них приїхали й інші родичі. Потрібно було робити світломаскування, і це дуже лякало дітей. Ми постійно спускалися в холодний старий підвал, людей було багато, а місця мало. Я спочатку спускалася туди, але потім зрозуміла, що не витримую і залишалася в будинку. 

Я стояла в коридорі, і все одно було дуже страшно. 

Коли стало трохи тихіше, частина родичів поїхала. Коли ми виїжджали, усе відбувалося дуже швидко. Ми забрали лише найнеобхідніше. Виїжджали зі сльозами здавалося, що назавжди залишаємо батьків. Кожен їхав до своїх рідних, а вони залишалися там. Проїжджали блокпости, були військові, які підтримували і казали що все буде добре.

Ми переїхали до Запоріжжя, і вже там дізналися, що у наш двір був приліт: вибило вікна, знесло дах, зруйнувало сарай. Чоловік потім їздив до Оріхова, щоб забрати речі, і бачив усе на власні очі.

Потім ми поїхали до Болгарії. Два з половиною місяці там мучилися, бо дуже хотілося додому. Зараз ми повернулися до Запоріжжя. Ми поки що живемо тут за рахунок виплат і заощаджень, які змогли накопичити. Чоловік поки не працює. Війна повністю перевернула наше життя. Ми живемо тепер одним днем.

Я вірю, що війна закінчиться. Ми стали сильнішими і більш згуртованими. Дуже хочеться, щоб ми змогли повернутися до нормального життя, того, яке було до війни.