Перші дні війни були дуже страшними. Мого сина одразу забрали служити. 

19 березня до нас зайшли росіяни. Мені син зателефонував і сказав, щоб я терміново виїжджала. Бо росіяни ходили, перевіряли. У кого діти воювали, могли бути серйозні проблеми. У мене сусід теж був у списку підозрюваних - він мене забрав, і ми виїхали. Нас було шестеро. Нас пропустили російські пости, а далі - наші. Ми дуже хвилювалися, бо списки перевіряли. Але все минуло добре. Я виїхала у Хмельницьку область. 

Води не було, хліба теж, пенсію неможливо було зняти. Дякувати сусідам, що вони пекли коржі і ділилися зі мною. Я з ними виїхала. Ми ходили до джерела, там брали питну воду. Пізніше воду возили у бочках. Це вже при росіянах було.

Російські пости стояли по всій Снігурівці. Зайвий раз я не хотіла нікуди виходити. Я діабетик. Аптеки і магазини були розбиті і розграбовані. Ліків ніяких не було. 

Найстрашніше для мене - син на передовій. Я за нього і за всіх хлопців молюсь день і ніч.

Снігурівку звільнили 10 листопада, а вже 22-го мене син привіз. Його відпустили на п'ять днів, і він мене завіз додому. Ще не було ні світла, ні води. Своє ліжко, своя подушка, своя хата. Дякувати Богу, у мене хата ціла. Нашу собаку вівчарку сусіди годували. 

Я постійно на таблетках. Лежала у лікарні. У мене був високий тиск і рівень цукру. 

Я хочу, щоб війна закінчилася якнайшвидше. Син мене заспокоює: каже, що так і буде. Мій старший син був в окупації неподалік від Снігурівки. Тепер розвозить гуманітарну допомогу по селах. Я чекаю додому молодшого сина. 

Найголовніше, щоб у нашій Україні був мир. А далі ми розберемось.