Зіночкіна Поліна, Рубіжанська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №10

Я пам'ятаю той день. Той місяць. Той рік. Той кінець та новий початок. Я народилася і до дев'яти років жила у місті Луганську. Це було гарне життя: я ходила до школи, займалася танцями, мала багато друзів.

Вечорами ми з родиною любили гуляти по місту. На вихідних ми ходили до кінотеатру. Усе було спокійно і мені подобалось таке життя. Я насправді була щаслива. Але щастя не триває вічно...

Це була весна 2014 року. Тоді я вперше почула, що в місті щось не так... Ні, я не бачила “кривавих калюж”, і я не чула пострілів. Лише чула плітки.

Але тоді ми перестали гуляти з батьками на вулиці, і тепер я не могла ходити сама на танці, хоча та студія знаходилася дуже близько. І вже тоді я почала хвилюватися...

Десь на початку травня декілька моїх однокласників виїхали з міста. А тридцять першого травня біля шкільних дверей мене зустрів мій дядько, який жив не в Луганську, а в селі, яке далеко знаходилося. А потім все сталося дуже швидко: ми заїхали до мене додому і батьки сказали збирати лише найцінніші для мене речі . Вдвох ми поїхали до Біловодська. Там я була все літо. Мої батьки та мій брат залишалися в Луганську.

І, не дивлячись на свій вік, я розуміла ситуацію. У новинах я чула, що гинули невинні люди, як моторошно ходити по місту.

Двадцять третього липня у тринадцятий будинок на кварталі Комарова влучив снаряд. Декілька квартир були повністю зруйновані і були жертви. Це був сусідній будинок. А мої батьки і маленький братик все ще були у місті. Лише у кінці серпня вони приїхали з сумками речей.

Так, війна почалася раніше, але для мене це було першого вересня. Це був кінець. Я зрозуміла, що до Луганська ми більше ніколи не повернемося. Я назавжди залишила свою затишну кімнату, де мене чекають улюблені іграшки та нові підручники для четвертого класу.

Я ще декілька років сподівалася, що ось-ось війна закінчиться і все буде добре, як раніше. І на кожне свято: Новий рік, день народження я бажала лише, щоб війна закінчилася. Але, як бачимо: не усі мрії здійснюються.

Мені було дуже боляче, та, крім війни, сталася ще одна трагедія: у листопаді того ж року помер мій дідусь. Я думала, а що було б, якби ми не переїхали з Луганська? Мабуть, у мене інакше склалося життя. Але це місто стало б моєю в'язницею. Там немає майбутнього.

Там є тільки моє минуле. Про нього не можна забувати, але треба йти лише вперед. Мені сили додавали рядки з вірша Ліни Костенко: І все на світі треба пережити, І кожен фініш-це, по суті, старт, І насамперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт...