Сидоренко Катерина, 16 років, Комунальний заклад Пісочинський ліцей «Мобіль» Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області

Сучасний ритм життя набуває шаленої швидкості, тому ми не звертаємо уваги на те, як проходять наші дні та що за двадцять чотири години нашого життя змінюється. Чи погано це? Звісно, адже люди не цінують своє життя та час, який у нашій сучасності дорожче золота.

За один день людське життя може кардинально змінитися, а люди цього і не будуть помічати. Так і сталося з українським народом спочатку в Києві, а потім на сході… .

Двадцять третє листопада, дві тисячі тринадцятий рік. Початок… Я, маленька зовсям,не розумію,чому моя мати кожної неділі їздить до Києва,не розумію, чому бабуся дивиться телевізор зі сльозами на очах,на екрані якого площа Києва просто палає червоним вогнем над барикадами. Майже вся моя родина брала участь у мітингах, а я кожен вечір сиділа з улюбленою іграшкою і чекала, що батьки приїдуть додому і це все закінчиться.

Але,це був тільки маленький вогник палаючого багаття.

Вже через рік я разом з батьками писала листи всім учасникам фронту і відправляла їх разом з речами та їжею солдатам. У той час у мене з‘явилось багато друзів,я кі переїхали з міст, у яких почалися воєнні дії. Приятелі розказували,як сиділи у підвалах по декілька діб, бо обстріли були саме над їхніми домівками,я к вони святкували свої Дні народження під звуки пролітаючих снарядів.

Я бачила в їх очах біль та… злість. Мабуть,тоді я зрозуміла, що почалася війна.

Я завжди цінувала погляди моєї мами до становища на сході України. За ці сім років,вона, працюючи на залізничній станції, кожного разу, коли проїжджав потяг із солдатами, бігла до нього та давала у вікна їжу фронтовикам. Навіть була ситуація, коли собака з полігону не встигла залізти до потягу, який поїхав. Вона декілька днів жила у нас вдома, поки солдати її не забрали. Така людськість і жага допомогти навіть тварині, мене дуже вразила.

Я завжди задавала питання, чому це все коїться з нами? Чому жінки та чоловіки, які ні в чому невинні, мають класти свою душу і тіло за чиюсь забаганку, володіння усім світом? Чому вони повинні кожен день проживати як останній?

Ми, сучасна молодь, хочемо, щоб у світі був мир, щоб наші батьки жили у спокої, щоб бабусі та дідусі пишалися нами під мирним та чистим небом над головою. Я маю надію, що нас почують, що колись це закінчиться, що я зможу з полегшенням сказати, що ВІЙНА СКІНЧИЛАСЯ!!!