Сібільов Кірілл, учень 11 класу Харківського ліцею №10 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Острецька Інна Анатоліївна

Моя Україна майбутнього

Україна! Ще із XIV сторіччя вона озвалася рідною мовою. Чудова та життєдайна земля, із величною історією і таким жахливим сьогоденням. Ми багато разів повторювали вислів про війну «Ніколи знову», але події 24 лютого 2022 року змінили не тільки мене, мою країну, але й увесь світ. Сьогодні Україна у вогні! І це вже не кіноповість Олександра Довженка…

Безліч українців залишили домівки, рятуючи життя своїх дітей, а наші захисники чинять гідний опір російським агресорам.

Усі ми зараз ставимо питання стосовно майбутнього України. Особисто для мене, це є роздуми про те, що водночас приносять і радість, і біль. Радість, оскільки це мрії про повернення спокою, про впевненість у завтрашньому дні, про те, що більше не буде болю, сліз, страждань… Це мрії про те, що Герої повернуться додому, що буде відбудовано зруйноване, це мрії про те, що ми ніколи не почуємо це жахливе слово «війна».

Але, на жаль, мрії про майбутнє, це також і біль. Біль, спричинений розумінням того, що для досягнення щасливого майбутнього нам потрібно буде багато сил і витримки.

Але якою буде Україна – залежить від кожного з нас. Особисто для мене, це досить важливе питання. Я маю докласти і моральних, і фізичних зусиль. На сьогодні – це максимальна психологічна підтримка тих, хто втратив своїх рідних і близьких на війні, це плетіння маскувальних сіток для наших захисників, це допомога тваринкам із окупованих територій і тим, хто опинився, в силу певних обставин, у притулку.

Безумовно, кожен із нас може додати щось своє, поділитися болем, радістю, мріями, тим, що відчуває, коли поринає у майбутнє.

Але я впевнений в одному – ми віримо в нашу Перемогу, віримо в щасливе майбутнє України і зробимо все, що від нас залежить. І як казав Святослав Вакарчук: «Не дивіться на Україну, як на землю своїх батьків. Дивіться на неї, як на землю своїх дітей…».