24 січня 2015 року на Східному був обстріл.
Нас із чоловіком не було вдома. Тут була моя невістка Марина з донькою Анюткою. Вони були на кухні. Марина стояла біля вікна, розмовляла з татом по телефону. Анютка сиділа на стільці з іграшкою, з мишкою великою.
Почали стріляти. Аня розповідала, що мама одразу впала. Дівчинка почала плакати, вся була в крові, її поранило. Уся була в крові, і мишка була в крові.
Сусіди прийшли і забрали дівчинку. Потім прийшов дідусь Вітя. Він води вийшов купити. Прийшов – Марина лежить. Поклав її на ліжко в спальні і почав штучне дихання робити. Але вже нічого...
Сусід на машині відвіз її до лікарні. А нас із дівчинкою забрала швидка допомога. Почали їй зашивати ранки, потім ми їздили в Кіровоград, виймали осколок. У неї тріщина на підборідді і на ніжці невелика ранка. А її мамі потрапили осколки в легені – відразу загинула.
Анечка сиділа з мишкою біля холодильника за столом. Вона сказала: «Бабуся, я ось так мишкою прикрилася, коли почали стріляти». Мишка її врятувала.
Зараз вже два роки минуло, вона продовжує: «Бабуся, нехай мишка сидить, наш будинок стереже на балконі».
Після обстрілу Ані, звісно, дуже було важко. Вона була замкнута. Взагалі ні з ким не розмовляла. Згадувала маму, весь час згадувала. А так ні з ким не розмовляла, навіть з сусідами.
Але потім, спасибі Рінату Ахметову, ми пройшли реабілітацію в Запоріжжі. Досі згадує, їй там сподобалося. І вона вже почала із сусідами вітатися – всі побачили, що Аня змінилася. І розмовляє з дітьми, і бігає.
Ми водили її до психолога. Спочатку вона там весь час чорним малювала, а зараз вже різними кольорами. Зараз на краще все стало. Звичайно, вона згадує часто маму.
Аня:
Посміхаюсь я, як мама, також хмурюсь я уперто. У мене такий же ніс і такий же колір кіс. Зростом нижче я, та все ж, Й очі схожі у нас теж. Навіть тато мені сказав: «Просто мамині очі!»
.png "«Я двічі бігла від війни»")
.png "«Росіяни розбомбили мою квартиру»")
.png "Імена")
