Руденко Марія, 16років, Комунальний заклад «Верхньосамарський ліцей Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області»

Я не пам'ятаю точного дня, коли почалася війна . Це був довгий процес, що потроху затягнув нас усіх. Це не було, як грім серед ясного неба, ні. Проте я пам'ятаю день, коли ця машина прийшла до дії. Весняного ранку 2014 року я, як і завжди, поспішала до школи. Трохи спізнювалася на зарядку, бо завжди була тим ще соньком. Але дещо відрізнялося від звичного пейзажу: перед школою зібралися майже усі учні, дорогою їхала колона військової техніки і з нею купа стомлених військових.

А учні співали гімн України. Їх ніхто про це не просив, адже ніхто і не знав, що так буде. Співали від душі, щиро, в моменті. Здається, хтось навіть тримав прапор. Гадаю, що наше село воїни запам'ятали.

Їхні обличчя тоді набули рішучості, їхній бойовий дух підняла купка учнів, що висипала на вулицю з цікавості. Це був початок. Наступні дні проходили змістовно - волонтерами збиралися теплі речі , їжа – усе, що могло знадобитися . Проводилися заходи , акції , наприклад , « Оберіг для захисника».

Я свого часу теж написала листа і зробила ляльку-мотанку , маю надії , що вона таки дійшла до воїна і вберегла його.

Я була досить-таки малою і не розуміла усього, що відбувається . Війна ,ніби була фоном , нікуди не зникала, але й не підходила . І з часом я таки придивилася до тої темної постаті в кутку, що прийшла сама, її ніхто не кликав. Спочатку були питання: «Чому саме ми? Чому не хтось інший?». Потім гнів : «Як посміли ті , кого ніхто не чіпав , вважати себе королями над усіма землями?».

Далі ж прийшло смирення, адже не важливо чому, як і навіщо. Потрібно боротися, не розпитуючи, не намагаючись викрутитися, відвернутися. Якщо не дивитися на річ, вона не зникне, просто вона буде у тебе за спиною, а це вже погано.

День, коли для мене почалася війна, був прохолодним і сухим, повним гідності і поваги, хоч із тихенькою мінорною нотою, що ще зазвучить. Але я знаю, прийде інший день, світитиме сонце, співатимуть пташки, а над напівзруйнованими будівлями майорітиме синьо-жовтий стяг. Люди будуть дивитися і посміхатися, бо знатимуть, що вони вільні.