Каріна

«А потім ми звикли до цих обстрілів»

Юна мешканка Маріуполя стала свідком обстрілу мікрорайону Східний у січні 2015 року. Їй дуже хочеться забути побачене. Про повну тишу й гармонію в душі говорити рано. У будь-якому випадку, доки не закінчиться війна.

Війна – найжорстокіша пора часу, яка асоціюється в мене з острахом, смертю та розлукою.

Вона для мене почалася, коли стався обстріл у Східному мікрорайоні Маріуполя у 2015 році. Тоді я зі своєю сім’єю відчула це повною мірою. Ми на той час тікали від обстрілів, які відбувалися вже постійно. У нашому Східному мікрорайоні ми їх чули дуже голосно й досить часто.

Кожен день ми жили у страху.

А вечорами ховалися в підвалі житлового будинку або тікали подалі в центр. У той час я ще навчалася в школі, і ми кілька тижнів сиділи вдома. Якщо обстріли заставали нас у школі, ми ховалися в шкільному підвалі.

Ми із сусідами та друзями постійно обговорювали, куди б нам поїхати, втекти під час обстрілів. Тільки про це і говорили. Самих військових дій ми не бачили, але коли виїжджали з Маріуполя, я бачила військову техніку, зруйновані й палаючі будинки.

Найбільше запам’яталася мить, коли ми тікали від обстрілу взимку 2015 року. Тоді я побачила і тіла загиблих. Побачене дуже вплинуло на моє життя, мені було важко відновитися після цього. А потім, можна сказати, ми звикли до цих обстрілів. Вони були щодня, і на них вже особливо не реагували. Хоча війна досі не закінчилася, але зараз я себе відчуваю трохи краще та спокійніше.

Але все одно я б хотіла забути про те, як ми тікали від обстрілів. Тоді ще обстріляли автозаправку на Східному й Центр швидкої допомоги. Тоді ми з друзями й сім’єю виїжджали в центр. Тоді я і бачила, що все горить, все в осколках...

Після обстрілу Східного ми на три тижні виїхали до наших родичів в інший район Маріуполя, а більше нікуди і не виїжджали. У нас у Донецькій області був будинок, але через війну, що почалася, ми не могли туди поїхати. А коли обстановка більш-менш налагодилася, ми таки приїхали, але побачили напівзруйнований будинок.

Іноді вечорами я чую обстріли, і у мене знову виникає почуття страху.

Зараз начебто воно трішки стихло... Ось якби припинилася війна і не було цих пострілів і блокпостів!

У нас у районі аеропорту є блокпост. Коли мої батьки добираються на роботу або я на навчання, то нас завжди зупиняють і перевіряють документи. Нам їхати 7 км до міста. Навіщо нас чіпати? За весь час це дуже набридає, особливо коли їдеш втомлена після навчання або роботи.

А взагалі, ця ситуація показала, хто справжні друзі, а хто ні. Є люди, які живуть із тобою в одному дворі, але вони залишили нас і виїхали самі. А є люди, які живуть далі, але не побоялися та приїхали забрати нас. Справжні друзі показали себе. І тепер щастя для мене – відчувати, що мої близькі в безпеці, це почуття спокою та гармонії.

Я почала більше цінувати життя і жити в миті, тому що всяке може трапитися через війну. Був страх, що ти не побачиш ні близьких, ні родичів. Але потрібно жити й радіти, незважаючи ні на що.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/