меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Каріна

«А потім ми звикли до цих обстрілів»

переглядів: 263

Юна мешканка Маріуполя стала свідком обстрілу мікрорайону Східний у січні 2015 року. Їй дуже хочеться забути побачене. Про повну тишу й гармонію в душі говорити рано. У будь-якому випадку, доки не закінчиться війна.

Війна – найжорстокіша пора часу, яка асоціюється в мене з острахом, смертю та розлукою.

Вона для мене почалася, коли стався обстріл у Східному мікрорайоні Маріуполя у 2015 році. Тоді я зі своєю сім’єю відчула це повною мірою. Ми на той час тікали від обстрілів, які відбувалися вже постійно. У нашому Східному мікрорайоні ми їх чули дуже голосно й досить часто.

Кожен день ми жили у страху.

А вечорами ховалися в підвалі житлового будинку або тікали подалі в центр. У той час я ще навчалася в школі, і ми кілька тижнів сиділи вдома. Якщо обстріли заставали нас у школі, ми ховалися в шкільному підвалі.

Ми із сусідами та друзями постійно обговорювали, куди б нам поїхати, втекти під час обстрілів. Тільки про це і говорили. Самих військових дій ми не бачили, але коли виїжджали з Маріуполя, я бачила військову техніку, зруйновані й палаючі будинки.

Найбільше запам’яталася мить, коли ми тікали від обстрілу взимку 2015 року. Тоді я побачила і тіла загиблих. Побачене дуже вплинуло на моє життя, мені було важко відновитися після цього. А потім, можна сказати, ми звикли до цих обстрілів. Вони були щодня, і на них вже особливо не реагували. Хоча війна досі не закінчилася, але зараз я себе відчуваю трохи краще та спокійніше.

Але все одно я б хотіла забути про те, як ми тікали від обстрілів. Тоді ще обстріляли автозаправку на Східному й Центр швидкої допомоги. Тоді ми з друзями й сім’єю виїжджали в центр. Тоді я і бачила, що все горить, все в осколках...

Після обстрілу Східного ми на три тижні виїхали до наших родичів в інший район Маріуполя, а більше нікуди і не виїжджали. У нас у Донецькій області був будинок, але через війну, що почалася, ми не могли туди поїхати. А коли обстановка більш-менш налагодилася, ми таки приїхали, але побачили напівзруйнований будинок.

Іноді вечорами я чую обстріли, і у мене знову виникає почуття страху.

Зараз начебто воно трішки стихло... Ось якби припинилася війна і не було цих пострілів і блокпостів!

У нас у районі аеропорту є блокпост. Коли мої батьки добираються на роботу або я на навчання, то нас завжди зупиняють і перевіряють документи. Нам їхати 7 км до міста. Навіщо нас чіпати? За весь час це дуже набридає, особливо коли їдеш втомлена після навчання або роботи.

А взагалі, ця ситуація показала, хто справжні друзі, а хто ні. Є люди, які живуть із тобою в одному дворі, але вони залишили нас і виїхали самі. А є люди, які живуть далі, але не побоялися та приїхали забрати нас. Справжні друзі показали себе. І тепер щастя для мене – відчувати, що мої близькі в безпеці, це почуття спокою та гармонії.

Я почала більше цінувати життя і жити в миті, тому що всяке може трапитися через війну. Був страх, що ти не побачиш ні близьких, ні родичів. Але потрібно жити й радіти, незважаючи ні на що.

Маріуполь 2014 2015 Текст Історії мирних молодь 2014 2015 психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення Обстріл Маріуполя
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій