Коваль Вероніка, 2 курс, Кам'янець-Подільський податковий інститут, Фаховий коледж економіки, права та інформаційних технологій

Вчитель, що надихнув на написання есе - Прокопова Ольга Петрівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

"Коли здається, що землю розірвали навпіл, саме людські долоні зшивають її назад."

Нічні чергування у сільському ліцеї.

Моє село заховалося між пагорбами Кам’янець‑Подільського району. Весною тут пахне яблуневим цвітом, а восени — димком із печей. 24 лютого 2022 року ці знайомі запахи раптом змішалися зі свистом сирен. Уже 26‑го до нашого ліцею почали прибувати люди зі сходу країни — втомлені, обпечені страхом, але з надією в очах.

«Потрібні волонтери!» — голос директорки лунав крізь коридор, наче сигнал тривоги іншого рівня. Я, чотирнадцятирічна восьмикласниця, підняла руку першою. Разом зі мною зголосилися ще п’ятеро учнів 8‑х і 9‑х класів. Ми перетягли до підвалу матраци, принесли термоси, позичені у кав’ярні, і кожен вечір із 22‑ї до 6‑ї чергували біля вхідних дверей.

Перша ніч. Мене досі морозить, коли згадую різкий гуркіт далекої канонади, що заглушив лампочки й залишив нас у непроглядній темряві. Діти заплакали, дорослі заніміли.

Я притиснула до грудей потріпаний томик «Лісової пісні», увімкнула ліхтарик і почала шепотіти: «Я в зеленім шумі леготі…»

Спершу власний голос видався кволим, проте за хвилину поряд спалахнув другий ліхтарик — Сергій із 9‑Б підхопив рядок. Потім — третій, четвертий… І ось уже цілий хор шепітних голосів бринів під стелею, забиваючи вибухи. Діти перестали плакати, а коли світло повернулося, найменша дівчинка Таня простягла мені іржавий брелок‑сердечко: «Тримай, щоб не боятися вночі».

Перший ранок. О шостій ми піднялися у спортзал, де польова кухня парувала гречаною кашею. Священник отець Василь зайшов, благословив їжу й тихо сказав: «Ви зшиваєте людські серця швидшими стібками, ніж хірург після поранення».

Я тоді не до кінця зрозуміла, але запам’ятала слово — зшивати.

За місяць підвал перетворився на «Пункт Незламності»: генератор привіз фермер дядько Толя, пояснивши: «Моя картопля без світла не згниє, а дітям світло треба більше». Wi‑Fi‑роутер подарував студент-айтішник Ігор, налаштувавши мережу «МавкаHelp». Бібліотеку зі 120 книжок зібрала пані Марина‑бібліотекарка; окрему полицю ми назвали «Роздруковане Сонце» й заповнили малюнками дітей‑переселенців.

Улітку, коли сирени стихали, ми проводили «казкові ночі» без тривоги — читали вголос, грали у «Мафію» при свічках.

Одного разу Таня, та сама з брелочком, запитала: «А можна лишитися тут назавжди? У підвалі не страшно, бо тут світло ваших ліхтариків».

Тоді я зрозуміла, що справжня безпека не завжди там, де товсті стіни, а там, де є спільнота та єдність. А ще батьки створили ватагу «нічних сторожів» і змінили нас у будні, щоб ми могли навчатися. Фермери відкрили пункт гарячого харчування, додаючи до каші овочі та жарти про «борщову дипломатію».

Наш приклад наслідували ліцеї у сусідніх селах Голосків та Привороття, утворивши мережу з трьох укриттів, з’єднаних чат‑ботом «Незламність‑Online».

Татів «ланцюжок життя».

Мій тато, старший сержант 95‑ї десантно‑штурмової бригади, завжди вчив: «Доню, законом треба користуватися, як бронежилетом — знати його міцність і слабкі місця». У червні  2023‑го під Кліщіївкою він зазнав тяжкого поранення стегна. Коли мама почула про необхідні імпланти, її руки тремтіли, ніби потріскані гілочки.

Тоді село сплело «ланцюжок життя»: сусід‑пасічник Степан виклав у Facebook три бочки меду з надписом: «Солодка вдячність для сержанта Дмитра».

Першу ставку зробив львівський бариста, який ніколи не чув про наше село. Класний керівник пан Петро встановив 11  скриньок для пожертв у магазинах райцентру. Діти вирізали на них синьо‑жовті серця й підписували: «Для тата Вероніки». Колеги мами з пошти оформили безкоштовну доставку ліків із Варшави та написали на коробці: «Хутчіш додому!»

48 годин — і потрібна сума була на картці. Пам’ятаю, як мама дивилася на телефон і шепотіла: «Веронік, це диво… Невже люди справді такі сильні?»

Після операції тато повернувся додому на милицях. Наш двір перетворився на базу підтримки: відерця меду, пироги з буряковим листям, листівки зі словами «Одужуйте, наш захиснику». Одного вечора він дістав з кишені солдатський жетон і сказав: «Я вцілів завдяки людським законам добра, а ти зроби так, щоб паперові закони теж рятували».

Як події змінили мене особисто?!

Колись я мріяла про журналістику, та після всього обрала Податковий фаховий коледж, спеціальність «Право». На першій парі конституційного права я записала в зошиті: «Стаття XX: гідний захист військових і їхніх сімей — без бюрократичних лабіринтів».

Мрію створити чат‑бот «Ветеран‑Pro», де у три кліки можна буде дізнатися права, подати електронний запит і відстежити статус справи без черг.

Як події змінять країну?! Переконана, що сила держави вимірюється не лише бронею на фронті, а й прозорими процедурами в тилу. Моя мета — перетворити спонтанні «ланцюжки життя» на систему: спрощені заявки на протезування та реабілітацію; електронний реєстр благодійних зборів, який убезпечить людей від шахраїв; податкові пільги для громад, що розбудовують «Пункти Незламності».

Подія, яка змінила все, — це дві паралельні сцени: темний підвал, де дитячий страх поступився світлу ліхтариків, і лікарняна палата, де тато усміхався, тримаючи листівку «Дякуємо, нашому захиснику». Саме тоді я зрозуміла: право на допомогу має бути таким же надійним, як бронепластина на серці солдата.

Тому я навчаюся юриспруденції — щоб світло телефонних ліхтариків у нічних укриттях підкріплювалось не лише добрими намірами, а й чіткими статтями законів, які захищають кожного. Адже допоки людські долоні готові зшивати розірвану землю, моє завдання — зробити ці стібки частиною державної тканини. Тоді Україна вистоїть не тільки силою духу, а й силою справедливості.