Фоменко Маргарита, учениця 10 класу Херсонської гімназії №6 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чумак Крістіна Віталіївна

Війна. Моя історія

Я усвідомила, що почалась війна тоді, коли мама мене легенько розбудила і тихенько сказала: “Рита, схоже почалась війна…” На що я відповіла: “Що?” На вулиці було тихо, і я не розуміла, що робиться. Батьки вже збиралися на вулицю за пальним, а мені сказали набирати воду. Певний час я була сама вдома і пізніше вже почала чути, як над нами щось пролітало.

Тоді я відчула страх. Уже чутно було  постріли, і в шкільній групі діти обговорювали, де обстріли. Через декілька хвилин я шукала інформацію про те, що треба з собою брати і обговорювала її з друзями.

Пізніше дізналась, що обстрілюють аеропорти, і тоді вперше побачила вибух, як у бойових фільмах. Я почала дзвонити батькам, бо думала, що з ними щось сталося. На щастя, з ними все добре, вони були досі на заправці, де була велика черга. Вирішила, що зараз мені немає куди йти і приєдналася на урок історії, на якому вчителька проводила урок спокійно, наче це був звичайний день. Батьки вже приїхали і почали збирати необхідні речі.

Потім в місті з’явились окупанти і дуже часто їздили вулицями прямо під моїми вікнами, іноді стріляли в повітря чи у вікна, де горіло світло.

Почалися мітинги, де були присутні мої батьки. Після першого мітинга нашому місту присвоїли звання “Місто-герой”, чим уся наша родина дуже пишається. Наприкінці березня ми святкували мій день народження, а батьки планували виїжджати, бо стало небезпечно в місті. Прокидалась вночі від того, що обстрілювали місто.

Без сил і сну я одягнулась, взяла тварин і побігла в сховище. Там були діти, дорослі і тварини. Дорослі щось обговорювали, а діти розважали себе як могли.

У квітні, о другій годині ночі, ми зібрались виїжджати. Ніч, нічого не видно, ми доїхали до Берислава, де і переночували. Наступного ранку спробували виїхати, але нас розвернули.

Чотири дні намагалися виїхати, на п'ятий я не спала через перевірку дому росіянами. Через неї я відчула страх і таке тремтіння всього тіла, наче дуже холодно постійно.

Тоді ми зрозуміли, що залишатися тут занадто небезпечно і тому ми продовжували пробувати виїхати з міста. На щастя, це вдалося. Ми доїхали до блокпоста, там були чеченці, які перевіряли речі в багажнику і машину всередині. Хотіли забрати спальний мішок, але ми вчасно помітили, і вони повернули, втратили тільки флешки, на яких була музика для авто. Краще б там був вірус, але хто знав.

Після блокпосту бачила, як горить зерновий елеватор, я повірити в це не могла. Обстріляний, зруйнований і пустий. Не знала як описати таке відчуття. Ми продовжили їхати і побачили двох військових з українською символікою. Я вже хотіла привітатися аж раптом зрозуміла, що це маскування.

Їхали весь день полями і дорогами, що були розмиті зливами і важкою технікою, дісталися до деокупованої території аж під вечір, побачили українські блокпости і вже почали плакати і дякувати, що наші військові тут і зустрічають нас. Ми їхали у Кропивницький, бо у нас там була тітка. Пізніше ми орендували квартиру. Улітку я вийшла погуляти в парку і раптом почала плакати, бо побачила людей, які продовжують жити.

Восени я починаю дивитися на світ інакше. Те, що вважалось мені нудним, виявилось таким цікавим. Починаю фільтрувати усе, що слухаю чи дивлюся.

Почала звикати до цього міста, хоча досі хочеться в рідний Херсон. Я продовжую навчатися дистанційно і жити сьогоднішнім днем. Зараз моє життя і життя моєї родини продовжується і головне, що ми живі і здорові.