Михайленко Оксана, учениця 9 класу Каховської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №4 Каховської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Саєнко Ірина Григорівна

Війна. Моя історія

А як до вас прийшла війна? Як ви дізналися про це? Із телевізора, соцмереж? Я початок війни почула. Я не відразу зрозуміла, що відбувається. Одного зимового ранку я прокинулася від вибухів та здригання землі. Мамі зателефонували рідні та підтвердили початок війни. Зі страхом я дивилася в її стривожені очі.

Того дня я повинна була йти до школи, але все змінилося. Мама поспіхом зібралася на роботу, а я залишилася вдома сама, мені було страшно, я не розуміла, що буде далі.

Місто гуло, люди збиралися на площах, ділились останніми новинами. А в обід над містом гули винищувачі. Вони летіли так низько, що здавалося : ще секунда  -  і вони залетять у твій будинок.

А потім ми бачили стовпи чорного диму над сусіднім містечком - там була військова частина. У мене були панічні атаки, тому я пила заспокійливе.

Коли лунали вибухи, я від страху бігла до мами на роботу, адже біля мами завжди спокійніше, а коли була в бабусі – швидко спускалася до підвалу із каструлею на голові. Пишу це і посміхаюся - я свято вірила, що вона мене врятує. Кожного вечора ми лягали спати вдягнені, лякалися будь-якого різкого звуку. Перші місяці я ніяк не могла звикнути до вибухів.

Від несподіванки й досі підскакую, але вже розбираюся, як б’є міномет, як - САУ, я знаю як рухається мій будинок, коли на той берег прилітає КАБ.

Коли виходила на вулицю, бачила військову техніку та солдатів зі зброєю в руках. Навіть у людному місці з острахом відповідала на телефонні дзвінки від рідних, бо окупанти могли зупинити і перевірити телефон на наявність українського контенту. Поступово життя в місті зупинилося, люди в сльозах і розпачі полишали його. Надвечір вулиці, які ще вчора були насичені звуками сміху, дитячого лементу, тихих розмов, веселої музики, ставали порожніми, тільки чути було гул важкої техніки, вибухи та постріли.

Найстрашнішим був довгий період без зв’язку. Ми нічого не знали ні про рідних, ні про те, що відбувається в країні.

З початком війни у кожного почалося інше життя. Коли я заходила в різні соціальні мережі, я бачила, як мої однолітки відпочивають, постять щасливі фото з інших країн, міст. Вони щасливі – бо в безпеці. А ми в цей час- в окупації, сидимо в підвалах, ховаючись від вибухів, чекаючи на тишу.

З окупацією прийшли обмеження: комендантська година і головна вимога- російський паспорт, без нього ти ніхто, навіть неможливо отримати медичну допомогу, якщо щось трапиться. З кожним днем ставало важче пересуватися між населеними пунктами, блок-пости з’явилися вже і в самому місті.

Під час війни я зрозуміла наскільки сильно сумую за рідними, до яких їздила кожного літа. Міст, через який їздила до бабусі, з якого і починалося моє літо, на жаль, зруйнований. І я не знаю, коли тепер побачу свою рідню. Я сумую за тим часом, коли не було війни і всі ми вільно мандрували містами та селами нашої країни, ходили до школи, спілкувалися з друзями. Нам це здавалося таким буденним і незначним.

З нетерпінням чекаю визволення нашого мальовничого міста. Хочу зустрітися з рідними та друзями. Я хочу зустрітися з однокласниками і прогулятися нашою чарівною набережною. Але моїх однокласників розкидало по всьому світові, набережна замінована, моря немає, а місто досі в окупації.

Це моя маленька-страшна історія, але таких, схожих - десятки тисяч. Але всіх нас об’єднують не стільки схожі історії, як упевненість. Упевненість в перемозі, бо зараз мрія кожного українця -  скоріше закінчення цієї війни, яка принесла стільки горя та стільки смертей. Ми дочекаємося миру в нашій країні. Я вірю в це. Я дочекаюсь!