На момент російського вторгнення спала в своєму ліжку, коли почула вибухи, то повірити не могла. Вибухи почула до всіх новин, бо поруч з кордоном живемо.

Окупація, брак їжі, ліків, води, без електроенергії і зв'язку, повна ізоляція від світу без можливості евакуюватися. І так 36 днів, 36 ночей, які здавалися вічністю.

В окупації вижили лише тому, що вдома була городина, трохи круп, прокормити дитину було край тяжко. 40 днів ми не бачили хліба, коли після звільнення Київщини нам привезли хліб, всі плакали...

Зараз ми разом з родиною, стільки пройшли, що тільки так!

Були такі моменти, які приємно зворушили до глибини душі, люди приносили моєму сину в окупації яблука, такі поморщенні, трошки гнилі, но вони були просто скарбом!

А ще сухарі, оті які купували в мирне життя для худоби, а в окупацію ділилися і їли самі.

Зараз частково у мен є робота, я вчитель, але працювати на повну ставку не маю змоги зараз, так як виховую дитину з особливими потребами.

Є речі, які нагадують про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року, це кофта, в якій я була в окупації, ненавиджу її, вона нагадує про той жах, а спалити не можу...