Моя донька найбільше любить танці та вокал, але саме танці стали її справжньою пристрастю. Вона мріє стати викладачем танців. Її надихають рух, творчість і спілкування з цікавими людьми. Саме в танці вона знаходить сили, емоції та можливість хоча б ненадовго забути про все, що нам довелося пережити.

З початком повномасштабного вторгнення наше життя змінилося назавжди. Ми пережили бомбардування міста, змушені були виїжджати під вибухами. Чоловік відправив нас із донькою до родичів за кордон, а сам добровільно долучився до Збройних Сил України.

У 2023 році ми повернулися до Харкова. Я почала волонтерити, організовувала збори для підрозділу чоловіка, а донька знову повернулася до своїх гуртків і танців. Чоловік отримав статус учасника бойових дій за визволення Харківської області у 2022 році. Він пройшов через багато важких випробувань.

У 2024 році він загинув на Донбасі разом із шістьма своїми побратимами під час виконання бойового завдання. Відтоді ми з донькою залишилися вдвох. Ми продовжуємо жити в Харкові, допомагати нашим військовим і вчимося жити по-новому. Найбільше ми хочемо зберегти світлу пам'ять про чоловіка і батька, щоб вона жила не лише в наших серцях, а й у справах, які ми продовжуємо робити.

Найстрашнішим днем для нас стало 24 жовтня 2024 року. Саме тоді моя донька дізналася, що її тата вбили на війні. Цей біль назавжди залишиться з нами, але ми вчимося жити далі так, щоб він міг нами пишатися.