Матейко Анастасія, 11 клас
Комунальний заклад освіти «Криворізький ліцей «Джерело» Дніпропетровської обласної ради»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Копин Світлана Сергіївна

Війна. Моя історія

Йшов восьмий рік життя, коли я вперше почула про війну. Тоді мені пощастило, оскільки я чула лише про долю своїх знайомих – їхня тривога та переживання викликали в мене сум. "Шкода", - була моя перша думка.

Далі я не роздумувала. У моїй голові лунали звуки звичних святкових салютів. Я посміхалася, коли вдома вимикали світло, адже це давало можливість більше спілкуватися з родиною, а відключення води означало для мене свободу, змогу не витрачати час на вмивання (в дитинстві я не дуже любила воду) і продовжувати гратися з улюбленими іграшками.

24 лютого 2022 року, в четвер, я прокинулася заздалегідь до будильника. За вікном панувала темрява, ліхтарики, як завжди, світили мені в вікно. Я чула голос мами та її нервозні кроки по дому.

Зараз я впевнена, що ніколи не вийшла б з кімнати, якби знала відповідь на питання: "Чи все в порядку?".

Почалася війна.

До сьогоднішнього дня в моїй пам'яті залишається голос жінки з новин, коли телевізор безперервно працював, а телефон став засобом зняття стресу. В той момент в голові лише одне – почуття невідомості. У мить я відчула, наче мені перекрили дихання, я не могла зрозуміти що відбувається і вперше подумала, що втратила свободу.

На момент написання цього есе пройшло 653 дні з початку повномасштабної війни в Україні. Кожен день був лиш новим випробуванням, і навіть в рідкісні миті спокою я не відчувала свободи. Кожен вдих став моментом напруження, бо кожного разу я боялася, що це може бути останнім ковтком кисню. Життя перетворилося на постійні роздуми про те, скільки часу призначено мені для власного щастя.

24 лютого важко було уявити, наскільки довго це може тривати. Навіть після отримання новин про ракетні напади, мені здавалося, що це несерйозно, або навіть просто жарт. Однак згодом жарт перестав бути чимось неважливим і дійшов і до мого міста.

Я вперше почула повітряну тривогу. Тоді, будучи вдома, до нас завітала бабуся, і ми спокійно, наскільки дозволяла ситуація, сиділи за чашкою чаю. Це був чорний, насичений чай з бергамотом, з дольками лимону і м'ятою. Бабуся принесла солодощі, які, хоч і трошки, але підняли настрій. На мить я задумалася, чи стало мені краще, але в ту саму хвилину пролунав звук сирени.

Ми втратили орієнтацію, і в той момент найбезпечнішим місцем стала моя кімната. Без зайвих роздумів ми втекли туди і осідали на ліжку. Того дня мій папа повертався додому з Києва під звуки обстрілів. Я спостерігала за братом, який сидів поруч і зусиллями стримував свої емоції, щоб не налякати мене. Бабуся трималася з чашкою в руках, і я не могла визначити її емоції на обличчі; два роки тому вона пережила інсульт, а рік тому ми втратили дідуся. Мама була напружена, це вказувала її міміка - наляканий вигляд і пачка цигарок в руках. Вона вийшла на вулицю і приглушила свої почуття нікотином.

Місяць тому мені виповнилося шістнадцять, і зараз я посміхаюся кожен день. Моя сім'я оберігає мене. Ми адаптувались до життя в країні, де часто лунають сирени та існує загроза ракет. Кожен з нас працює над власним розвитком, навіть коли вже здається, що мотивація втрачена.

Саме це робить мою родину сильною і незламною.

Мені не соромно визнати, що я звикла до війни, до паніки і очікування повідомлення від мого тата, який зараз захищає нашу країну. В шістнадцять років я мріяла переживати тільки за вибір вищого навчального закладу, але на даний момент, у досягненні цього віку, мої переживання зосереджуються на тому, щоб ракета не потрапила в мій дім.

На жаль, ми не єдина країна, що страждає від нападу. Війн наразі більше, ніж миру. Ми повинні прийняти це і рухатися далі, захищати незалежність і, нарешті, піднятися на найвищій рівень у вирішенні проблем завдяки вмінню говорити, а не здатністю вмирати.