Чорнійчук Софія, 15 років, 10 клас, КЗ Ліцей № 2

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Мазур Тетяна Іванівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Тиша, так легко, чується ніжний спів пташок, десь вдалині дзюрчить струмок джерельної води. Дерева ваблять своїм розлогим гіллям. Метелики, їх багато, вони різні, так смішно гойдаються на квітах, ніби танцюють під пісню вітру. Сонечко, воно особливе, райдужне, ласкаве,від нього так добре, хочеться жити, тут і зараз. Але... Потужний гуркіт і вибух надто швидко донісся до мого дому, миттєво відкриті вікна і двері безжально відібрали мій тихий, солодкий сон. Це вона, так, це вона… Жорстока і огидна війна.

Ти прийшла до мене, у мій дім, до моїх батьків, брата, сестри, до моїх друзів, знайомих. І так швидко забрала все те, що було для нас цінним і важливим, спокійні ночі, радісні вечори, тихі ранки і веселощі з друзями. Та найболючішим для мене є вкрадене моє майбутнє і майбутнє усієї країни. Батьки… спокійно споглядати за їхніми переживаннями немає сил. Вони моє серце і душа.

Чому, війна, чому? Ти змусила їх страждати, переїжджати, виживати. Хіба такими були їхні плани на майбутнє? Біль і розпач, втома та безнадійність стали нашими супутниками. Куди ділись посмішки, радісні вогники в очах і просто спокій. Стало важко… Серце кричало від болю, адже стільки втрачено життів, стільки зруйновано сімей. Бездомні, знедолені, сироти, вдови, полонені, закатовані, покалічені, ні, я не хочу бачити свій народ таким. Бо моя країна - це сила і воля, мужність і віра.

Повірите в те, що відбувалося і розум, і очі відмовлялись, але це реальність, яку нам показала сусідня країна. Своїми ракетами, вона вбивала не лише життя безневинних людей, а й нашу любов і довіру до неї та її народу.

Я не можу сказати, що ненавиджу свої сусідів, бо ненависть народить нове зло. Мені їх дуже, дуже шкода, за кам'яне серце, за затьмарений розум, за байдужість , за втрачену гідність, совість, людяність, втрачену любов. І це мене неабияк бентежить. Хіба війна, це той спосіб, у який в 21 столітті потрібно вирішувати певні непорозуміння між країнами і народами? Нам потрібно змінюватись, та ми вже інші. Те, що було важливим, стало другорядним, наразі хочеться тільки жити. Хочеться вірити та бути впевненим, що твоє життя не відбере приліт наступної ракети. Жити і не бачити більше заплаканих очей матерів, що втратили синів на війні. Жити і не чути переляканого плачу нещасних дітей. Хочу жити, бо в цьому слові велика сила, і ніхто не має права відібрати цю силу ні в мене, ні в моєї країни.

24 лютого – день, який приніс великі зміни. Ми як ніколи об'єднались, стали чуйними, добрішими, уважнішими, працьовитішими. Ми, українці дійсно дуже сильні, віддані і працьовиті, відповідальні. Сила нашого духу непереможна. На жаль, наш ворог має перевагу в озброєнні, а от той козацький стержень,який є у нас вони, на щастя, не мають. Вони сміються, з того, як ми вживаємо. Нерозумні,але від того ми лише міцніємо. Ворогам не шкода наших скалічених дітей, але ж їм на думку не спадає, що їхні діти теж без майбутнього. Одним словом: "Не копай ями другому..."

Колись прабабуся мені говорила: "Щоб не було війни,а все решта переживемо". Дивно, тому що з тих слів, я потайки сміялась. Ну яка війна?! А вона он яка, страшна і безжальна. Тепер я розумію сенс тих бабусиних повчань, вона хотіла сказати мені про цінність мирного часу. Таке маленько слово «мир», а скільки б уберегло життів. Радість сімейного затишку, щирість миттєвих посмішок, чуйність і піклування рідних людей, спільні свята, поїздки. Це мир. Хіба для мене це було цінним? Я й гадки не мала, що моє життя до війни насправді мало інші фарби і цінності.

Дякую нашим захисникам, які залишили свої домівки, щоб уся Україна відчула отой смак і запах миру та перемоги, вклоняюся українським воїнам за їхню мужність і відвагу,витривалість в їх руках моє майбутнє. Молю Господа, щоб послав моєму народу мудрість і терпіння. Бо все буде Україна!