Війна для мене – це трагедія для регіону, для моєї сім’ї. Я втратив багато друзів і близьких з ідейних міркувань. Але, на щастя, придбав багато друзів, які по-іншому оцінюють ситуацію на Донбасі.

Моя родина не бачила бойових дій, ми виїхали 14 червня 2014-го. Після двотижневої відпустки приїхали до рідні, погостювали кілька днів. Я зателефонував додому запитати, як справи, а мені кажуть, що справи трагічні, і нам не можна повертатися. Зрештою, ми в селі прожили майже півроку.

У грудні 2014-го ми поїхали до столиці шукати житло. Дуже довго шукали квартиру, не так просто було її знайти з донецькою пропискою. Але нам пощастило. Натрапили на прекрасну господиню, ми прожили там три роки. І два роки тому, розуміючи, що процес на Донбасі затягнеться, ми змушені були придбати житло в Києві.

2014 рік – це червона лінія, як багато хто говорить, «до» і «після

2014 рік для мене особисто, для моєї сім’ї, мого регіону – це червона лінія. Як багато хто говорить, «до» і «після». Було нормальне життя, ніхто нічого не підозрював.

Мене дуже засмучують такі речі. Коли люди втрачають сім’ї, родинні стосунки через цю війну, коли люди втрачають тат, мам, дітей – ось це найстрашніше. І дуже неприємно, що я створював усі блага для своєї сім’ї, щоб жити й радіти життю в українському Донбасі, а тепер я не можу скористатися тими благами. Але це — справа наживна.

Якби я потрапив зараз на ту територію, я б не знав, як себе поводити, тому що там зовсім інші правила. Я це розумію та відчуваю.

Звичайно, після того, як люди переживають ці речі, по-іншому ставляться до свого життя. Вони його більше цінують, хочеться прожити його якісніше й активніше, тому що будь-якої миті його можуть забрати.