Мене звати Світлана Юріївна. Дуже змінилось все через війну. Чесно скажу – дорослим важче, чим дітям. Мені тяжко знайти коло для спілкування, так, поряд є приємні, добрі люди, але повністю довіряти не можу. Немає рідних поряд, за ними тужиш та переживаєш кожну хвилину. 

Дитина, завдяки новій школі, знайшла друзів, і це її рятує, спілкування, соціум. Але домівку згадує кожен день, рахує, скільки вона не була вдома, сумує за бабусею та дідусем, за друзями, які вже навіть в інших країнах. Зараз ми живемо надією на повернення. Так, нове місто красиве і велике,  багато є, чого немає в нас, але дім є дім.

24 лютого. Це був будній день, я прокинулась від вібрування телефона. Я чула вибухи, але думала, що це все, що завгодно, а не війна. Але це була вона.

Встала, прочитала смс. Подзвонила мамі, вона плакала. Я сказала чоловіку, що потрібно їхати на роботу, забрати все цінне (компи, документи), зняти гроші та зробити закупи продуктів. 2014 рік навчив нас, як потрібно реагувати, але не навчив жити в кошмарі. 

На роботі сказали більше не приходити, а працювати дома. І ми стали чекати. Чоловік їздив, здавав кров, робив протитанкові їжаки... А тим часом в місті закінчувалось все, їжа, ліки. Тому було прийнято рішення не чекати, а їхати і рятувати родину.  

Дуже обережно сказали дитині про війну, не брехали. Як було гучно, завжди казала, що це нас хлопці захищають. Сказала, щоб слухалась, якщо скажу бігти або падати, щоб робила все. Намагалась не лякати, але щоб і вона була на сторожі. Спочатку донька думала, що це все неправда, і не страшно, але як стало дуже і часто гучно, особливо коли розбили її школу, то плакала. Вона і сьогодні згадає це все зі сльозами. Потім була невідомість, і нерозуміння, чому ми поїхали. Хоча все пояснювали. Надія, що ось-ось повернемось додому.

Найжахливіше - це було тоді, коли лінія фронту стала зовсім близько (зайняли Святогірськ), купа страшних та жахливих думок про рідних, які залишилися вдома. Страх за їх життя, безпеку, щоб не голодали, щоб був зв'язок. Безпомічність в їх відмовах на евакуацію. Сльози та біль в душі. І ще один жахливий день – це коли ми виїхали в нікуди. Їхали і не знали, що буде далі, де ми будемо ночувати і взагалі повна розгубленість.

Вдячна людям, які прихистили нас в селі в хатинці, повної мишей, але такої теплої і сповненої надії.

У нас зберіглася проста чайна ложка з рідного дому. Коли ми тільки виїхали в квітні 2022 року, нас прихистили в селі, хатинка була дуже старенька, і ось я, щоб підбадьорити свою родину, запропонувала попити чаю. Кажу: зараз попʼємо і хата нас прийме як своїх. А вони сидять розгублені, я собі кажу: не плач, ти потрібна сильна. Зробила чай в каструлі, добре, що печиво було. Поставила чашки, ложку в цукерницю поклала. А Софія узяла, цілує її і каже: "Це ж з дому, рідненька". Я не втрималась, вибігли в кухню, сльози градом...