«Автобус, яким ми їхали, розстріляли з «Граду» під Волновахою»

Через військові дії я був змушений виїхати з рідної Макіївки. Тепер живу в Києві. Майже весь свій час я присвячую шахам, і нещодавно в одному з районів Києва відкрив власну шахову школу.

Я ніколи й ніде не вчився тренерській роботі – в мене біблійна освіта. Я вивчав святі книги й богослужіння при Українській Християнській Євангельській церкві. Працював при біблійному центрі до останнього, поки не прийшли до нас до офісу люди з автоматами й не конфіскували майно. Мене тоді не було: я і моя дівчина Яна поїхали в серпні на відпочинок.

Коли повернулися, міркували про переїзд до Києва, але не було можливості. Її бабусі вісімдесят років, ми не хотіли залишати її на самоті. Відтягували переїзд, але в будь-якому випадку його планували. Навесні хотіли одружитися, а в Макіївці не працював жоден РАЦС.

Переїхати з Макіївки до Києва ми зважилися в січні 2015 року. Тому послужила сумна подія 13 січня. Відсвяткувати Різдво вирішили в столиці. А коли поверталися назад, автобус, у якому ми їхали, розстріляли з «Граду» під Волновахою. Усе сталося дуже швидко: сильна вібрація, свист, вибух. Кому пощастило, той вижив. Нам пощастило.

Моя кохана дивом залишилася жива, тільки куртка була пошкоджена. А ось я опинився серед постраждалих. У мене було серйозне поранення руки, а також осколкове поранення в голову.

Спочатку постраждалих повезли до Волноваської районного лікарні. Але потрібної допомоги ми не отримали. Я розумію лікарів, які не справлялися з такою кількістю поранених. Але я не розумію, чому прифронтова лікарня не забезпечена медикаментами, чому туди не приїхали лікарі. Приїхав один хірург із Маріуполя, щоб робити серйозні операції. Ми зрозуміли, що нас лікувати там не будуть. Друзі взяли машину й відвезли мене до Маріуполя. Але звідти довелося їхати до Києва.

Звичайно, непросто було залишати свій будинок, знайомих, родину. У Макіївці є житло, а в столиці довелося починати все з нуля... Я почав шукати роботу й житло. Через брак грошей довелося змінити 14 квартир. Мігрували друзями й знайомими.

У мене стався нервовий зрив. Я зрозумів, що можна мати роботу, житло, плани, але в якусь мить втратити все, стати біженцем, шукати житло та їжу. Дуже непросто, коли втрачаєш контроль над ситуацією, залежиш від обставин... Мені було дуже важко почати просити. Коли ти цього не робив ніколи – це дуже складно. Я знаю, що багато переселенців до останнього не йдуть до волонтерських центрів за їжею й одягом. Людям соромно, вони не звикли до цього.

У мене є мрія – повернутися в український Донецьк і продовжити там працювати. Мрію прогулятися парком біля стадіону «Донбас Арена», сходити на футбольний матч. Я вірю, що ще побачу футбольні баталії на Арені!