Костючик Крістіна, 10 клас, Хустський багатопрофільний ліцей № 1 імені Івана Магули

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сідей Олександра Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я прокинулася від страшних вибухів. Усе навколо було тихо, всі спали, а я не могла повірити, що це реальність — почалася війна. Мене охопила паніка, я з дитинства боялася війни, а тепер цей страх став частиною мого життя. Моє тіло почало тремтіти, а думки плутатися.

Це був найстрашніший момент, який мені довелося пережити.

Мама прокинулася, і коли я сказала їй про війну, вона не одразу повірила. Її перша реакція була спробувати заспокоїти мене. Вона дала мені ліки, щоб я не нервувала, а сама почала збирати всі важливі документи: паспорти, свідоцтва та інші папери. Я не могла заспокоїтися, весь час дивлячись на те, як вона діє спокійно і впевнено.

Мама завжди була нашою опорою, але зараз я не могла уявити, що вона відчуває в цей момент.

Батько, брати та сестра спали. Я дивилася на них і не могла знайти собі місця. У голові роїлися сотні думок: що буде далі? Як ми будемо жити? Чи побачимо ще мирне небо над головою? Усе здавалося таким нереальним, неначе я потрапила в страшний сон, але це була реальність. Я уявляю, як важко було мамі, адже вона мала залишатися сильною заради нас. Її обов’язок — захистити і підтримати нас, навіть якщо всередині вона переживала ті самі страхи, що й ми.

Той ранок залишиться у моїй пам'яті назавжди. Він став початком довгого шляху боротьби, втрат, але й надії на те, що мир колись повернеться в наші домівки.

За 1000 днів війни ми пережили багато чого, але найбільший страх ми відчули, коли до нашого будинку прийшли російські солдати. Вони шукали щось, проводили обшук, налякали нас до краю. Їхня присутність у нашому будинку була неймовірно страшною, я боялася навіть дихати. Та було й дещо, що змусило нас посміхнутися. Коли солдати зайшли до нашого сараю і побачили нашу величезну свиню, яка важила десь 300 кілограмів, вони злякалися. Один із них, налякано спитав, що це за монстр, і чи можна її погладити.

Тато відповів: «Пробуйте, якщо не боїтеся, що вона руку відкусить». У той момент, навіть попри страх, ми не могли стримати посмішки.

Після обшуків і постійного контролю з боку російських військових мама не витримала. Вона постійно вмовляла тата, що нам потрібно спробувати будь-що виїхати з окупації. Настав той довгоочікуваний день. Мама і тато не спали всю ніч, вантажили речі в машину і розмірковували, якою буде дорога, що їм відповідати на пропускних пунктах, як захистити дітей від небезпеки та страждань.

По дорозі все було ніби нормально, за винятком останнього контрольного пропуску, після якого нас почали обстрілювати. Я досі вірю, що тільки наші молитви врятували нас у той момент. Якби не молитви, нас би просто не було в живих.

Тато їхав якнайшвидше, щоб встигнути, і наша машина, на щастя, не підвела нас. Я запам'ятала той страх і відчай, який відчувала кожна клітина мого тіла, коли ми проїжджали повз небезпеку. Ми всі молилися про одне — вижити. Ця війна навчила мене цінувати кожен момент життя, кожну хвилину, проведену з рідними. 1000 днів війни змінили мене, але не зламали.