Алієва Наталія, 10-б клас, ліцей №1, м. Хмільника

Вчитель, що надихнув на написання — Стадник Наталія Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого, вечір. Мене з’їдають думки стосовно завтрашньої контрольної роботи з польської мови. Я не була до неї готова, від слова зовсім. Авжеж, єдиний варіант, який спадає на думку ледачкуватому 13-річному підлітку – прикинутись хворою. У моїй голові це виглядало ідеально. Зранку я прийду на сніданок в’ялою, всім своїм виглядом покажу те, наскільки погано себе почуваю, і план спрацював. Я вдома, контрольна оминає мене боком, я щаслива і всі щасливі!

24 лютого. Я навмисне ігнорую сигнал будильника о сьомій ранку, в очікуванні того,що мене прийдуть розбудити. Трохи згодом до мене прийшло розуміння того, що минула майже година,а в мою кімнату ніхто так і не зазирнув. Я трохи напружилась. «Щось мені це не подобається, ми мали виїхати 10 хвилин тому» - думка, яка миттю з’явилася в голові і майже одразу змусила мене самотужки перевірити, що сталося. Йдучи сходами вниз, я помічаю маму, яка виглядала досить знервованою.

- Привіт, доцю, бачу ти вже встала. – сказала мама й зажурено опустила свій погляд.

- І тобі привіт, матусю. Чому мене ніхто не розбудив? Де тато? – випалила я, геть забувши про свій план.

- Війна почалась.

- Яка війна?

- Сьогодні вночі Росія напала на Україну. Зараз майже всюди активні бойові дії. Особлива загроза у великих містах, тому, коли твоя тітка набрала тата о 5 ранку, через вибухи, які почула, він зірвався і одразу поїхав забирати її з твоїми сестрами і бабусею. Вони проведуть у нас якийсь час.

Всередині мене, ніби все похололо. Я все ще не могла второпати, про що йдеться. Яка війна? Це ж неправда. Вона мала початись декілька днів тому, проте не почалась. Які бойові дії? Які вибухи? Що відбувається?

Купа питань, які задавав мій внутрішній голос, злилися в одну купу, через що я ніби увійшла в транс.

- Я тебе зрозуміла. А як я доберусь до школи?

- За це не турбуйся, сьогодні в школу ти не підеш.

Що ж, здається я й добилась свого, не пішовши в школу, проте я точно не очікувала, що це станеться саме таким чином.

Час минав, і згодом всі почали пристосовуватися до нових реалій життя. Повітряні тривоги, ракетні загрози, обстріли – все це стало буденністю. Ліцеї відновили свою роботу, ми знову навчаємося очно і продовжуємо впевнювати себе в тому, що все буде добре. Іншого вибору не було.

В кінці вересня мені надходить пропозиція провести два тижні у Польщі разом зі своїми знайомими, на яку я звісно погоджуюсь. Знаходячись там, я ніби розчинилась у просторі, забувши про все на світі. Про все, крім своєї родини, з якою я постійно підтримувала зв’язок.

10 жовтня, ранок.

- Доцю привіт, сьогодні не дзвони нам, навряд чи вийде взяти слухавку. Телефони розряджаються, ми в укритті. Ось контакти твого дядька з Польщі, будеш знати з ким зв’язатися, про всяк випадок. Любимо тебе.

- Привіт, матусю. Чому не дзвонити? Який такий випадок?

Це повідомлення було переглянуто, але відповіді не послідувало.

Тривожність в мені починає наростати і я миттєво заходжу в паблік з новинами.

«Наймасовіший обстріл України від початку війни. Вже є загиблі», «Високий рівень небезпеки. Просимо усіх залишатися в укриттях».

Я продовжувала читати стрічку. Сльози на моїх щоках ставали все ряснішими, а дихати ставало все важче. «Ну чому саме тоді, коли я поїхала?» - лунало в моїй голові ніби запис, який вмикали знову і знову.

Дядько, контакти якого дала мені мама, хотів забрати мене того ж дня, через що я з ним посварилась, так як не мала наміру залишатися, а тим паче будувати своє майбутнє в чужій країні.

Ввечері від моєї сім’ї надійшло повідомлення про те, що загроза минула і все добре, проте 10 жовтня, як і 24 лютого, назавжди закарбується в моїй пам’яті, як один з найжахливіших днів в моєму житті.