Колесник Єлизавета, учениця Лиманського НВК «Гімназія-ЗОШ І ступеня»
Я знала багато про неї від дідуся та бабусі, з уроків історії та фільмів, і думала, що розумію наскільки вона жорстока і наскільки страшна її руйнівна сила. Я читала книжки і не могла повірити, що це було реальністю, але вона довела, що ніхто від неї не застрахований.
Настав день, коли вона прийшла… зненацька, і я до останнього не вірила, що це відбувається нами. Війна…. загасила сонце, збила з ніг і холодною рукою штовхнула в безодню. А ми думали, що вона десь далеко. Хотіли так думати…
Мені було дев’ять років. Ми з мамою сиділи на кухні, і раптом телефонний дзвінок розбив тишу. Чомусь тоді він здався мені занадто гучним, якимось тривожним. Передчуття?
Телефонували наші родичі з Горлівки. Мама зблідла, губи затремтіли... У Горлівці обстріл, дідуся поранено, а будинок зруйновано. Ми не мали можливості поїхати до них і допомогти. Ми не знали нічого… Це був день, коли для мене почалася війна, тільки почалася...
Далі – літаки над головою, армія та бойова техніка в місті. Війна, коли приходить, не відступає сама по собі. Вона підпитується кров’ю, розповзається далі, шаленіє.
Урешті решт мене відправили до бабусі: у неї була велика «стратегічна перевага» – льох, куди можна сховатися. І невдовзі я пережила перший обстріл.
Я саме грала на вулиці з сусідською дівчинкою Анею, коли з’явилися літаки, які пролетіли над самісіньким дахом. Вибігла перелякана бабуся і потягла мене додому. Земля дрижала і била вогняними фонтанами. Мені стало зле, і я, напевне, зомліла.
Коли я прийшла до тями, ми були в підвалі, але це не був льох моєї бабусі. Я побачила маму, поряд були якісь люди. Багато людей. Як виявилось, почався обстріл, і батьки забрали нас із бабусею до сховища. Там ми провели день.
Як виглядають люди, загнані війною у підвали? Я не можу зараз пригадати їхні обличчя, бо від страху тоді боялася розплющити очі. Але, як зараз, чую плач та зітхання.
Чи бачила я страшенну війну? Мабуть, ні. Адже я не була на полі бою, на мене не йшли атакою танки… Чи бачила я справжню війну? Так, бачила. Снаряди, що перерили мою вулицю, були не іграшкові, і кожен міг забрати моє життя або життя дорогих мені людей. Цього мені було досить, щоб зрозуміти: нічого не може бути жахливішого у світі за те, що вбиває.
І мені хочеться разом із Львом Толстим вигукнути: «Невже так тісно жити людям у цьому чудовому світі, під цим нескінченним зоряним небом? Невже може серед цієї чарівної природи утриматися в душі людській стільки зла, мстивості і пристрасті знищувати подібних до себе?» Будь-яка війна антигуманна і протиприродна. Це злочин проти людяності.
Мир. Це настільки сильне і величне слово , що ми мусимо писати його з великої літери. Ми обіцяємо собі після кожної війни «Ніколи знову!». Але порушуємо обіцянку. Чому? Я не знаю відповіді, бо немає такої причини. Для дев’ятирічної Лізи Мир був словом, справжню ціну якого вона не знала.
Це було так дивно для неї: сприймати щось як буденність, як повітря, а потім позбутись цього і не мати змоги вдихнути.
Сьогодні я вже доросла - інша Ліза. І я вважаю , що Мир - це нереальний божий дарунок, найвища благодать, яка тільки може бути на землі. Мир для мене – це шанс. Шанс на щасливе і довге життя поруч з тими, кого я люблю. Нехай буде Мир у всьому світі!
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.