Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Олена Перкова

"Я не знаю, як нам удалося вирватися з полону. Це просто диво"

переглядів: 4259

Ледве не вчаділи в підвалі, а коли стало зовсім нестерпно залишатися в Маріуполі, вся сім’я виїхала на старенькому «жигульонку». На блокпосту Олену Перкову та сестру обшукали. У їхніх телефонах знайшли фото зруйнованого міста, фото у вишиванках, патріотичні пости. Всім зв’язали руки та посадили до підвалу. Довго допитували. Сестри молилися. Їм дивом вдалося пройти фільтрацію та врятуватися.

24 числа пішла на роботу як завжди, я працюю в 9-й міськлікарні Маріуполя медсестрою. Чули постріли, але я навіть не могла зрозуміти, що відбувається. Потім уже, коли зібралися колективом, з’ясувалося, що почалася війна, у селі Покровське вже поранило та вбило людей. Ми були просто страшенно налякані та думали, що це короткочасно, трохи — і все закінчиться.

У нас вікна виходять у бік лівого берега. І ось ми вночі лежимо і бачимо ці відблиски «Градів», це був просто жах. Били лівий берег, наче все. У перші дні в нас ще були світло, газ, вода. 25–26-го у Приморському районі було тихо, потім у нас відключили світло, воду. Коли вже почали наш район бомбити із села Покровське, з того боку, ми намагалися газ перекривати, бо були вибухи.

Наш будинок згорів першим на нашій вулиці.

9 березня, годин десь об 11 почався обстріл Примор’я, і ​​ми швиденько пострибали в підвал. Батька кинуло хвилею ударною, але його не поранило, двері просто повивертало, навіть холодильник.

Ми сховалися в підвалі, потім прийшли сусіди і сказали, що у нас дах горить. Папа побіг гасити. Черемушки теж горіли, пожежників неможливо було знайти. Вони моталися, намагалися щось зробити, машин не вистачало. Папі дали два вогнегасники, він поліз на горище і учадів, він ледве виповз звідти живим. Я по своїй наївності намагалася гасити теж, бризкала воду, пісок туди кидала, але сусіди допомогли, начебто пожежа згасла. Люди говорять, виносьте що зможете. Ми винесли два матраци, пару футболок, мінімум речей. Ми думали, що будинок не горітиме, а вночі він спалахнув. Батьків поселили, дякую, сусіди, бабуся влаштувала. Батьку надавали медичну допомогу, він відкашлював чорним.

Нас ніхто не влаштував, поселили нас у контейнер, ми там ніч переночували (мінус 10 градусів), лежали, тряслися від холоду.

Я думала, живого місця немає — такі вибухи були,

10 березня ще був живий мікрорайон, одного разу із Запоріжжя волонтери привозили хліб. Багато людей зібралися, були людей сто, і почався мінометний обстріл, але вони [армія РФ] не в нас цілилися, а вибірково в будинки. Попало кумові в будинок, вони наступного дня виїхали в кілометрах 20 від Маріуполя в село. Нам повезло, сусіди виїхали, великий будинок у них, кинули свій будинок, а там великий підвал, просто як бункер, над ним ще гараж, і ми оселилися в гаражі, потім приїхав господар. Він був ще в Маріуполі. Говорить, живіть, охороняйте будинок. Ми потім з сім’єю туди оселилися, собака у нас був, три коти. Вночі холодно, страшно. Були обстріли... У нас горіла лампадка, тато зробив туалет зі стільця у відро, загалом так жили. У двоюрідної сестри поруч будинок, вони там із тіткою жили.

У Примор’ї стояв дзот, там були знайомі [українські військові], сестра туди бігала, спілкувалася з ними.

Ми до останнього сподівалися, що прийдуть наші або, можливо, будуть переговори.

До 10 березня ми сподівалися, що допомога прийде хлопцям і нас звільнять. Вона [сестра] говорить: «З 31 березня сидіть у підвалі та не виходьте».

Ми сиділи в підвалі, 1 травня почався страшний обстріл нашого мікрорайону, з 31 березня ми взагалі не вилазили, у нас було подвигом виплеснути це відро з помиями на вулицю. Води було 20 літрів, що ми встигли вихватити ще в кінці березня. У мами нирки хворі, їй пити, пити, пити [треба]. Я говорю, мамі лише губи змочити, тому що води мало. І скільки нам тут сидіти, я не знаю. Потім дощову [воду] використовували.

2 квітня ми сиділи в підвалі. Потім вже наші хлопці військові розповідали. Вони [армія РФ] зайшли на дах 9-ої міськлікарні і обстріляли повністю нашу вулицю, я не знаю з якої зброї. Ми виглянули — на вулиці не було живого місця, сусідню вулицю розбомбило, наших кумів будинок згорів, люди ще були, сусіди які сподівалися...Ми молилися, лише молитвами жили, сусіди чекали допомоги наших. Числа сьомого вони саме тут запалювальні [бомби скинули] — почало горіти, думали, учадіємо. Це просто апокаліпсис, на вулиці все горіло, дим чорний валить кругом, Черемушки у вогні, а 12-го числа зайшли ДНРівці, постукали.

Ми кричали: «Ми мирні!» Вони зайшли, перевірили підвал, чи немає військових, і почали вони, як сарана, бігати, всі хвіртки повідкривали, забори повалили, шмигали туди-сюди, перевіряли: «Все, ми зайшли, все буде нормально, виходите, готуйте».

Ми сказали, що ще посидимо — ми заварювали вівсянку. Намагалися щось їсти. Батьки старенькі, мамі 77 років, вона навіть не розуміє, що відбувається. Коли обстріл завершився, папа говорить: «Піду, з ними поговорю, що робити». Вони сказали: «Виїжджайте».

У нас старенький «жигульонок» був несправний, папа полагодив і ми вирішили виїхати 16 квітня з Маріуполя. Все було повалено, машина постреляна, ми ще з Маріуполя не виїхали — вони нумо паспорти перевіряти. А мама з Хмельницької області, їх це насторожило, теж чіплялися. Ми говоримо: «Вона 50 років виїхала звідти». Виїхали за межу Маріуполя, і вони нас на блокпосту зупинили і нумо перевіряти. А ми, наївні, телефони два місяці не заряджали.

Вони зарядили наші телефони, а сестра зняла, як наш будинок горів, і підписала: «Ось руський мир прийшов».

Вони побачили це відео, нас у вишиванках. У батьковому телефоні гімн України, їх просто трясло. Вони викликали машину медичну, приїхали дівчата. Оглянули нас на предмет татуювань, зав’язали нам руки стяжками із сестрою — ми у шоковому стані. Повезли нас до Мангуша. Мутузили нас там дві години. Бідолашний тато, його теж заарештували за телефон. Ми говоримо: «Пробачте нас». Хлопчик нас опитував, потім інші стали допитувати. Знову телефони. У мене в підписці військові знайомі у фейсбуці, знову ж таки, цей гімн — нас із сестрою на підвал.

Нам пощастило, нас на диван посадили, поряд була камера з місцевими їхніми алкашами, поряд камера два на два, там їх було чоловік 13, військові, солдатики хлопчики, їх напхали туди. Води їм не давали. Ми питаємо, що далі з ними буде. Хлопчик нас пожалів, каже, вас повезуть до Докучаєвська на допит. Дякуємо йому, нас вивели в туалет, і він дозволив нам підійти на хвилинку до батьків. Ми сказали, що нас везуть до Докучаєвська. Гроші у нас вкрали у підвалі. Зайшли, перевіряли, у нас було готівки 2500 гривень, він потім лазив. Таблетки розкриті валялися, а гаманець ми перевірили — виявляється, вкрали. Грошей у нас не було, ми ще з собою брали мультиварку та сковорідки, татові вдалося продати їх на ринку.

Нас повезли в автозаку до Докучаєвська, хлопчиків військових постійно жбурляли, знущалися з них, сміялися, сказали, веземо вас у черепи. Це чи в’язниця їхня, я не знаю.

Привезли нас туди, десь кілометрів 140. Завели до камери, там ще дві дівчинки сиділи, але їх потім забрали. Ми сидимо молимося просто у в’язниці, страшно. «Можна в туалет?» – «Ні, сидіть». У туалет виводили о 6 ранку та 9 вечора. Вони, правда, нас пожаліли, сестра запитала, чи є щось поїсти. У нас був снікерс, куснули снікерс, він пожалів нас — дав хліба. Ми молилися: «Папулечко, приїдь за нами!» Нам говорили, [що] допитають і відпустять. Хлопчиків військових дуже били, один [окупант] навіть не міг і слова сказати російською, вони говорили: «Паляниця — це теляча мова». Вони їх [українських військових] так били…

Нас Бог милував, наступного дня начальник їхній виїхав найголовніший, вони молоді, років по 25. Сестра плакала, нас вивели на допит, мене спочатку. Теж питання такі... потім побачили військових в друзях — все, зв’язок з «Азовом». Ну, я нумо їх благати, говорю, пробачте, все таке. У них у головах просто жах: ви нас обстрілювали, ви на нас напали, ви нас бомбили.

Ми — Україна на них напала, вони нас рятують, врятували мене від будинку, від роботи, від подорожей. «Ми вам допомогу надаємо, а ви такі гади, терористи».

Я навіть зрозуміти не можу, але вимолили, сказали, гаразд.

Не писатиму нічого страшного. Потім почали сестру пресувати. Їй сказали: «Ми тебе відпустимо, а сестру ні, зв’язок з «Азовом» — терористи». Ну, нас помилували, Бог допоміг. Вони знайшли пігулки у сестри в кишенях, вона сказала, що в неї порок серця — треба пити пігулки. Сказали, гаразд, ми вас відпустимо, поставили нам печатку. Фільтрацію пройшли, як у фашистських таборах.

Вийшли в Докучаєвську на площу, там пам’ятник завішений пакетами, напевно, теж був терорист Шевченко.

Вийшли, батьків немає, що робити, не знаємо. Потім приїхав тато, ридає, весь схуд. Він три ночі не спав, весь на нервах, поміняв у машині скло. Мама не розуміла, що відбувається, в дикому жаху, страху, [як] рятувати дівчат. Він [батько] нас знайшов, йому сказали поставити печатку у військовій прокуратурі в Старобешеві, поїхали туди, знайшли прокуратуру, поставили там печатку, знову назад приїхали до Мангуша.

Папа наш герой, я не знаю, як він витримав. Тут дзвонять подруги, говорять, є «зелений коридор». Ми рвонули, поїхали самі. Проїхали по трасі чотири блокпости, на п’ятому говорять:

«Ми вас повертаємо». Папа в сльози: «Та пустіть!» Вони — ні, і все.

Ми повернулися, потім була Пасха, ми були у цих людей, вони нас годують, заспокоюють. А наступного дня ми поїхали з їхніми знайомими. В Оріховому нас повертають, кажуть, не пропустять — йдуть бої. Ми знову повертаємося до цих людей, наступного дня збирається колона. «Зеленого коридору» немає, просто люди збираються з відчаю. Папа говорить: «Я не поїду полями». Він боявся мін, було машин двадцять, він всю дорогу говорив, що ми не доїдемо. Ми молилися. Костянтин їхав перший, він нас вивіз. Йшла на нас страшна військова техніка, величезні машини.

Десь о першій годині дня ми заїхали до Запоріжжя. І коли я побачила український прапор, у мене була просто істерика. Цей Костянтин теж говорить: «Ми вийшли з машини і цілували землю».

Сестра говорить: «Не плач, ти маму засмучуєш». А я не можу заспокоїтись.

У нас на шиномонтажці молоденький хлопець із дружиною, у них у Нахімова розбомбило будинок, вони прийшли на цю шиномонтажку, каже, буду тут. Військові приходили до нього шини лагодити, він говорив: «Працюю за їжу». І буквально 6 квітня почався мінометний обстріл, вони не встигли сховатися, біжить його дружина Алла, кричить: «Владу відірвало півобличчя! Він пішов до військових, йому там надали допомогу, він став просто чорним. Побігли вони на МНС, його там перебинтували, він просто пішов. Ця бідолашна Алла бігала шукала його. Я не знаю, думаю, він помер, бо там його просто перебинтували, і все. Сестра наша зникла. Вони [армія РФ] бомбардували МНС, пожежну частину 6 та 7 квітня, і що з ними стало, я не знаю. Ми пішли 16 квітня шукати. А району немає, все чорне, Черемушок немає, просто апокаліпсис, жах, просто жах, все валяється. Дроти, люди ходять в шоці, ми шукали людей, знайомих немає.

Ми пішли до знайомих, які не збиралися виїжджати, друзі батькові. Будинки їхні зруйновані, зв’язку немає. Сусіди, які начебто не виїжджали, просто зникли.

Ми сестру шукали 16 квітня. Нумо запитувати про долю людей, які були в пожежній частині, ніхто не знає, що з ними було. Говорять, 7 квітня був мінометний обстріл по цій пожежній частині, їм сказали: втікайте куди хочете, а у неї нога простріляна. Куди вона могла втекти? Ми вірили до 10 квітня, що нам прийде допомога до Маріуполя, вже 12-го допомога не прийшла. Вони [армія РФ] зайшли. Маріуполя немає, це страшно, ми до останнього вірили. Папа не хотів виїжджати категорично, сказав: «Я виїду, коли тут будуть ДНРівські прапори». Ми його просили, благали. Ми його не можемо кинути, мама теж говорить: «Ми будемо разом». Він не хотів їхати категорично, тільки коли зайшла росія, тут живого нічого не було, гори трупів.

Ми пройшли селищем Кіровка, просто трупи у дворах валяються, це жах, селища немає, вулиці немає.

Ми прощалися з Бердянським морем, я набрала черепашок на пам’ять. Все життя… Збиралися йти до басейну «Нептун». Красиве місто, чудове. Парки, будинок, який батьки будували все життя... Ми їхали. Сестра просто вила. Ми намагалися батьків не засмучувати. Мама не розуміла, вона в Бердянську сиділа, говорила, нас бомбитимуть. Вона сиділа в підвалі вночі і просто кричала: «Нас врятують, вони знають, де ми!» Постійно говорила: «Давайте вийдемо». А там ніч на дворі, ми її заспокоювали, благали просто відпочивати. Я не знаю, як ми вижили. Молитвами... ми безупинно молилися, «Отче наш» і інші молитви. Я не знаю, як психіка наша витримала це все, просто не знаю.

Маріуполь 2022 Відео Історії мирних жінки переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення житло Обстріли Маріуполя їжа 2022 фільтрація полон
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій