Історії, які ви нам довірили
Сидоренко Іван, 14 років, Новотроїцький ЗЗСО I – III ступенів.
І маленькій дитині, і дорослій людині в усьому світі потрібен мир. Це я знаю точно. На превеликий жаль, цінність миру чомусь ми усвідомлюємо лише під час війни або після її закінчення.
Війна – горе, сльози, біль. Мир – родина, спокій, тиша. А між ними така коротка межа, між моїм особистим щасливим дитинством і стрімким дорослішанням. Довжина межі – день. Один день, який змінив життя моєї родини на банальні до та після.
До – це мама і тато, перший клас Донецької школи № 68, перша вчителька і друзі, перші перемоги і поразки.
І весна – моя улюблена пора року. Так було до… До того дня-межі, що змінив усе!
Що ж тоді відбувалося? Я, малий першокласник, нічого не розумів. Був звичайний весняний шкільний день. Несподівано батьки почали забирати моїх друзів-однокласників додому. Прийшла і моя мама. Вона була схвильована і налякана. Зазвичай говірка і весела, того дня була розгублена і пригнічена. Я ні про що не запитував її. Нічого не розуміючі, відчував тривогу і напруження.
І саме того дня в нашій квартирі було встановлене головне правило: не підходити до вікна, бо там стріляють!
Хто? Чому? Навіщо? Невже війною можна щось довести і вирішити?! Адже батьки завжди вчили мене домовлятися мирно і нічого не боятися.
А того дня страх оселився в моїй квартирі та став розповзатися рідним містом. Найлютіший ворог – війна, що посіяла паніку. Вона поставила людей перед нелегким і несправедливим вибором: як жити далі? Кожний мав його зробити тільки сам!
Так одного «межового» дня мій тато залишився у Донецьку, більшість друзів зі своїми батьками роз’їхалися світом. А моя мама, одна з багатьох донеччан, свідомо обрала мою безпеку і Україну!
Сьогодні мені 14 років. Я живу разом із мамою у невеликому селі, яке намагаюся любити усім серцем. Мої сьогоднішні однокласники не чули гучних вибухів, не бачили оскаженілого обличчя війни, та вони багато знають про неї. У них, на щастя, не було того дня-межі. Дня, який я намагаюся забути і стерти зі своєї пам’яті. Та це неможливо. Принаймні зараз, коли точиться війна і рідний Донецьк в окупації.
Я точно знаю, що колись ця жорстока війна закінчиться.
Усвідомлюю, що багато чого не можна буде повернути! Та все ж вірю, що колись пригорну до себе рідного батька і зустріну своїх дорослих друзів на мирних вулицях Донецька. Ми будемо стояти поруч на найбільшій площі міста. А над нами гордо майорітиме прапор України! І буде мир! Мир, щоб жити в любові і тиші, обіймати маму і тата, радіти кожному дню! Мир, щоб було майбутнє! Ми маємо право на це!
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
