Я приїхала сюди у 1972 році до чоловіка, на будівництво Вуглегірської ТЕС. Ми жили в різних гуртожитках, а потім нам дали квартиру. Чоловіка немає вже 11 років, я залишилася одна.

Я пам'ятаю, коли почали літати літаки, бомбити, потім свистіли снаряди.

Я вже, напевно, не побачу онуків

До цих пір немає нічого хорошого. Війна повністю змінила наше життя. Діти живуть в Харцизьку, я не можу до них поїхати, і вони теж не можуть приїхати до мене. Раніше я могла сісти на поїзд і поїхати до них.

Війна не принесла нам нічого хорошого. І невідомо, коли вона закінчиться. Я вже, напевно, не доживу до того моменту, коли побачу онуків.

Я не хочу знову чути обстріли. Зараз у нас тихо, але іноді ми чуємо, як стріляють.

Мрію про кінець війни, щоб я дожила до цього моменту і змогла поїхати до дітей. Хочу побачити онуків і правнуків.