"Від вибуху весь пологовий будинок піднявся та знову опустився»"

Приймали пологи та оперували поранених. У лікарні на Лівобережжі Маріуполя не припиняли допомагати породіллям навіть під час обстрілів, розповідає педіатр-неонатолог Олена Шилова.

Водночас там мешкали 180 маріупольців. У березні до пологового будинку разом із журналістами прийшли днрівці. Біля будинку з’явилися танки. А один із солдатів зізнався, що приїхав із Дагестану «рятувати маріупольців». Проте матері сказав, що разом із братом працює в Москві.

Я Шилова Олена, неонатолог Маріупольського міського пологового будинку.

24 лютого вся моя родина рано-вранці прокинулася від дуже сильних вибухів, хоча кілька днів до цього вже були дуже сильні прильоти. Але саме 24-го числа діти прокинулися в паніці з розмовами про те, що «ми вдома не залишимося, ведіть нас до укриття». Цього дня було моє добове чергування, я зібралася, пішла на роботу. І загалом діти, донька з дітками прийшла до нас в укриття в пологовий будинок.

Ось так, у принципі, для нас почалася активна фаза, активні бойові дії. У перший тиждень війни ми працювали ще відносно спокійно, але вже не в повному складі, не всі співробітники могли приїхати на роботу. Через почастішання обстрілів люди жили у віддалених районах, тому нам довелося забезпечувати вже роботу такими малими силами.

Ми отримали за цей тиждень якусь гуманітарну допомогу у вигляді круп, солодощів, макаронних виробів. Ну, багато нам привезли цього, ну, ще в нас була можливість сходити додому, ну, так вийти. Обстріли були, але вони були не настільки щільними. У всіх приміщеннях пологового будинку були вибиті шибки, і в нас на цокольному поверсі теж були вибиті, а новонароджені дітки... Зачиняли вікна спочатку фанерою з плівкою, потім ковдрами, потім забивали матрацами.

Ночами за особливо сильних обстрілів люди піднімалися з ліжок, починали кудись бігти, хапати сумки, діти почали панікувати, тому доводилося працювати і психологом, не лише лікарем. Ну, й іноді наглядачем для того, щоб якось приборкати натовп, який починав панікувати. 2 березня нам сусіди повідомили про те, що було потрапляння до будинку дітей (потрапляння снаряда), будинок був частково зруйнований, загинув собака мисливський.

Наростала проблема з водою в пологовому будинку. Почали дуже сильно економити, тому що підвезення води вже не було, користувалися водою з гідранта, але приходили з прилеглих укриттів люди, тому вона дуже швидко закінчилася. Усі ємності з водою, вода у всіх ємностях у відділеннях, які запаси були — усе це замерзло, бо почалися сильні морози й система опалювальна теж розморозилася.

Ми на цю воду теж сподівалися, почали обмежувати людей у використанні води, у туалетах також. А все-таки 180 осіб — це немало. Чоловіки зробили у дворі туалет типу «сортир», ну, це теж було небезпечно, тому що обстріли були досить щільними, було попадання біля кисневої рампи, упав стовп, це був дуже сильний удар, дуже сильно ми його відчули.

Із цього часу ми були фактично відрізані від міста, уже ніякої допомоги нам не було; ми були не лише без світла, води, ще й без хліба, решта продуктів було правда, але обстановка, звичайно, розпалювалася з кожним днем.

І 22 березня був Армагеддон. Це був день народження мого зятя, було попадання неподалік фундаменту пологового будинку. Було таке враження, що вся будівля піднялася та знову опустилася. Уже до цього часу ми їжу готували на вогнищі, бо треба було економити дизельне паливо, генератор включався двічі-тричі на день. І коли 22 березня було попадання в багаття, загинула вівчарка, чоловік отримав тупу травму живота. У 4-й лікарні не було хірургів, і нашій Світлані Миколаївні довелося оперувати цього чоловіка, асистентом був Олександр Миколайович.

Після попадання в багаття ми прийняли рішення, що потрібно його переносити в безпечніше місце: цим безпечним місцем виявився віконний отвір на нульовому поверсі. Перевірили тягу та почали готувати їжу вже у віконному отворі. Ось із цього часу три тижні, власне, ми нікого не бачили.

Жодної допомоги нам не було, ніхто до нас не приїжджав, дедалі частіше з вуст дітей звучала фраза: «а в мене більше немає дому», «а наш будинок згорів», «а в наш будинок потрапив снаряд». Усе частіше до нас приходили люди із сусідніх сховищ, укриттів по допомогу, з проханнями перев’язати та надати допомогу пораненим, дедалі частіше приходили люди з проханням зареєструвати вбитих і взяти «ковідні» мішки для поховання рідних і близьких.

Це словами не передати, це було щодня. Усі люди в прямому розумінні слова нишпорили в пошуках їжі, води. Наші чоловіки, які були добувачами води, неодноразово потрапляли під обстріли, були прошиті машини та ємності для води. Це ставало дедалі небезпечніше і небезпечніше з кожним днем.

І ось вранці 28 березня нас, так би мовити, виявили, виявили обманним шляхом: постукали у двері, попросилися на пологи, ми відчинили двері, пустили. І в прямому розумінні слова ввалилося чоловік 25 озброєних до нашої зали, де знаходилися всі. Там було багато дітей, близько 26 дітей, окрім новонароджених; діти, звичайно ж, були налякані. Це були наші так звані визволителі у вигляді днрівських вояків.

Вони вивели чоловіків, перевіряли документи, роздягали, перевіряли татуювання, і ось із цього дня в нас щодня були непрохані гості у вигляді преси: і «ДНР ТБ», і «Оплот», і «Зірка», і багато інших. Не всі поводилися коректно, усі для красивої картинки йшли до новонароджених, намагалися брати інтерв’ю в жінок, не питаючи, чи хочуть вони цього.

Ми втомилися від фрази «ми вас рятуємо», вона звучала багато разів на день, під час кожного візиту непроханих гостей. Єдиним позитивним моментом у візитах преси було те, що ми могли передати записки з телефонними номерами своїх рідних, щоб їм повідомили, що ми живі. Ось із того моменту, як нас виявили, у непрацюючій будівлі пологового будинку оселилися днрівські бійці, і на подвір’ї пологового будинку з’явилося дуже багато легкових машин, я так розумію, «віджатих», з буквою Z на шибках, на капотах.

Дедалі частіше стали їздити повз пологовий будинок танки, БМП, тобто вони саме в нас влаштувалися.

І ось 30-го числа виходимо (захотіли вийти надвір). Стоїть вояка бородатий, питаємо: «Ти хто?» (Не пам’ятаю його імені.) «Звідки?» — «З Дагестану». — «Скільки тобі років?» — «Дев’ятнадцять». — «Що ти тут робиш?» — «Рятую». — «А мамка знає, ні?» — «Мамка знає, що ми з братом працюємо в москві». — «А що ти тут стоїш за дверима в нас у приміщенні?» — «Я боюсь. Можна, я постою?»

За що гинуть наші діти? Якщо так можна сказати, дякую йому, він нам картку віддав — у нас з’явився якийсь зв’язок. А 1 квітня, на День сміху… Це теж сміх крізь сльози, звичайно: прийшла молода пара ставати на облік у зв’язку з вагітністю, і термін був маленький, і ми не працювали в плановому режимі. Відмовили ми, а надвечір днрівці не дорахувалися однієї машини із «зеткою». Ну, такий ось День сміху в нас вийшов. Що дає силу жити? Діти дають силу жити, дає надія на перемогу, дає надія на відновлення України, на те, що все буде Україна, будемо відновлювати її.