Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Вікторія Дубовицька

"Усі знали, що у Драмтеатрі діти! Це чудо, що ми там врятувались"

переглядів: 6730

Вона ховала своїх дітей спочатку у власній ванні, потім у квартирі подруги, у «безпечному» районі, а потім – у драмтеатрі… Місць у бомбосховищі вже не було, коли Вікторія з донькою та сином прийшли туди. Сім'ю дали притулок на другому поверсі будівлі. Можливо, це і врятувало їхнє життя під час жахливого вибуху в одному з найбільших укриттів Маріуполя.

Про те, що війна, я дізналася від сусідки. Я була вдома, ми прокинулися з дітьми о 7-й ранку, і я подзвонила сусідці по своїй справі. Вона сказала: «Що ти робиш?» Я кажу: «У садочок збираємося» – «Ти що, не знаєш, що почалася війна?» – «Ні» – «Якщо в тебе є можливість, йди купи якісь продукти, які зможеш із собою взяти, на перший час нагодувати дітей, щоб у тебе був запас якийсь».

Я дітей поклала назад спати, сама сходила, і вже до 9-ї години я чула біля будинку, як щось вибухає. Подзвонила подрузі, вона сказала: «Забирай дітей і приїжджай до мене, бо маю сховище, обладнане в будинку».

У мене не було навіть підвалу, просто вирита яма біля ванної, тому що ми міняли водопровід, і я перевернула вгору дном залізну ванну, щоб вони могли хоча б під ванну ховатися.

Перші вибухи вони там ховалися – шість років хлопчику та два роки дівчинці. Лякалися, молодша не розуміла, а старший більш-менш розумів, що йде війна, що є вибухи, що треба ховатися. Навіть коли я ховала їх під ванну, мені там місця не було, він казав: «Матусю, чому ти не ховаєшся? З тобою може щось трапитися». Тобто він уже тоді розумів, що може статися щось страшне.

Ми того дня поїхали до подруги і були там до п’ятого числа. Там було хоч більш-менш нормально. Авжеж, ми чули вибухи, були повітряні тривоги, і нам доводилося ховатися у ванну чи коридор між квартирами. Ми обладнали кімнату, і була можливість там ховатись. Кілька днів, ночей ми спали у ванній кімнаті з дітьми. І постійна біганина.

П’ятого числа ми вийшли надвір з дітьми, біля двору постояти, подихати хоча б, і вона подруга змогла додзвонитися до свого чоловіка.

Чоловік сказав: «Йди збирай дітей та швиденько виїжджайте, на Драмтеатрі буде евакуація».

Ми поговорили з сусідом – він погодився нас відвезти. І ми поїхали туди, пробули там дві години надворі, було дуже холодно. Приїхали військові, сказали, що евакуації не буде ніякої і не планувалося. Ми вирішили з подругою піти в Драмтеатр спочатку, хоча б зігріти дітей, бо на вулиці було дуже холодно.

Ми підійшли до Драмтеатру, там був актор Дамір та керуюча Женя. На той момент підвал уже був повний, там були люди, яких привезли. Женя допомагала їм облаштовуватися, дивилася за самим Драмтеатром. Ми попросилися [у підвал]. Вона каже: «У мене немає місць у підвалі. Куди я вас поселю? – «На якийсь час, ми зараз спробуємо знайти машину, щоб хоч повернутися додому» – «Я можу поселити вас тільки в коридорі, де колони та великі монолітні стіни, тільки там». Ми залишилися там, куди вона нас привела, а надвечір (це був обід) військові привели людей, які вже були на евакуації, намагалися виїхати з лівого берега, з Черьомушок.

Усіх зібрали і відкрили Драмтеатр, селили у ньому людей. Ми вже на той момент були не на першому поверсі, а на другому. Хлопець, який був, просто нам допоміг. У моєї дитини було запалення легень, тому що ми спали на підлозі, старший захворів, а у неї ,дочки, запалення легень. І якось цього дня він попросив, щоб нам відімкнули кімнату. Нам відкрили прожекторну, і ми там оселилися з подругою. Через кілька днів мама подруги прийшла і забрала її доньку, а ми втрьох лишились, і подруга теж лишилася. Вже, мабуть, через чотири дні стався цей вибух.

Почалося все з 5-ї ранку. Окупанти, армія РФ розбомбили ЦУМ, торговий центр та головну дорогу, якою можна було виїхати в різних напрямках. І після цього тиша була.

Я не сказала б, що вони сильно обстрілювали або щось сталося. Тихо було, доки не прилетіло.

Син був на першому поверсі, я вмовила його піднятися на другий поверх, щоб нагодувати. Я взяла своїх двох, підійшов ще хлопчик, друг. Каже: «Можна я з вами побуду?» Коли ми зайшли, хлопці стояли, дівчинка сіла на ліжко біля стіни, і я підійшла до столу. У нас був стіл, а стіна сполучена зі сценою, де саме «точка» приліту. Стався вибух, мене відкинуло в іншу стіну, розбило обличчя, пошкодило спину, а дівчинку накрило. Там були складені ковдри. Поскладала, думала, раптом ми поїдемо, щоб чистота залишилася. Я поклала ковдри, подушки, і її цим накрило. Вона впала обличчям униз на ковдри і зверху її накрило, зверху до мене. Коли я зрозуміла, що вибух стався, страшно було не чути її, бо хлопчики кричали, обидва хлопчики кричали, Назарчик та мій Артем.

Вони кричали: «Мамо! Рятуйте! Допоможіть!» Звісно, ніхто на допомогу їм не біг. Я розуміла, що, крім мене, їм допомогти ніхто не зможе.

Коли я зрозуміла, що мені їх треба виводити, коли дістала дівчинку, перші секунди вона не плакала, не кричала. Я вже думала, що все, може, дитини вже й немає, і мені доведеться лише цих дітей діставати. Але сказала собі, що нехай будь-яка, нехай без рук, нехай без ніг, нехай поранена, але я її дістану. Я не піду звідси, доки вона не буде зі мною.

І вона закричала: «Мамочка!» У цей момент я зрозуміла, що вона жива, почала її намацувати, схопила, мабуть, за куртку, бо перше, що я побачила – її обличчя. Я її, мабуть, за комір тягнула.

Усі знали, що у Драмтеатрі діти! Це чудо, що ми там врятувались

Почав розсіюватися дим, дуже важко дихати, взагалі неможливо. Ти намагаєшся вдихнути – і цей пил весь у рот, вдихнути нереально. Коли я її дістала, дивлюся: начебто ручки-ніжки є, отже, біжимо. А там… сумка з документами, все залишається там, я ж взяла дівчинку на руки, а хлопчики весь час намагалися вирватися.

Я не зачинила двері, бо розуміла, що їх би притисло і ми б просто не вийшли. Діти бачили світло – у нас панорамні вікна на другому поверсі були, і ми бачили світло. Вони весь час рвалися туди вибігти, я їх тримала, доки намагалася знайти другу руку дитини. Коли дістала, взяла хлопчиків і спустила їх униз.

Я кричала: «Допоможіть мені спустити дітей!» Тому що все вибухнуло, ніхто не прийшов.

Паніка, дуже велика паніка… Я себе намагалася тримати в руках, бо розуміла, що, крім мене, ніхто моїм дітям не допоможе, там залишаться. А коли я вийшла, люди були шалені. Я спустилася на перший поверх, там були бабуся та дідусь, зовсім чужі люди, просто моя дитина їх так почала називати. Я залишила з ними дітей і наважилась піднятися знову на другий поверх, щоб хоч документи взяти, бо я розуміла: якщо вивозити дітей, я їх не вивезу без документів. І піднялася на другий поверх, забрала документи, спустилася.

Ми прийняли з подругою рішення, що підемо звідси, бо прилети продовжуватимуться, і нам треба йти туди, де безпечно. Вона каже: «Ходім до моєї мами, на Новоселівку». Це може хвилин 30 ходьби, але ми бігли без зупинки; старший плакав через те, що втомився. Я кажу: «Ми не можемо зупинятися».

Нам не можна було зупинятися, бо могла прилетіти бомба. І поки ми бігли, він говорив: «Мамо, там людина лежить». Я кажу: «Я знаю».

Тобто він бачив трупи, руки, ноги могли валятися, як горіла застава наша, центральний ринок. Все горить, трупи лежать, кого, мабуть, хвилею унесло. Коли ми бігли на Новоселівку, там нас поселили у школі, ця школа була вже під контролем і, в принципі, район був під контролем російських військових.

Виїжджали ми… Приїхала матуся одного з дітей, який був там у школі, вона хотіла забрати сина свого й увезти. Ми напросилися до неї в машину, бабуся з дідусем кажуть: «Ми підемо пішки, заберіть лише їх, будь ласка, бо вона сама з двома дітьми не дійде до Маріуполя, щоб вийти до Старого Криму». (У нас там була точка, де людей забирали.) І вона каже: «Вона не дійде, навіть якщо одного на руках понесе. Гаразд, я заберу вас». За три години вона приїхала за своїм сином, і нас вивезли.

Усі знали, що у Драмтеатрі діти! Це чудо, що ми там врятувались

Але вона одразу попередила, що це не буде легко – окупанти чи ДНРівці, можуть чіплятися, перевіряти документи. Нічого не казати, бажано взагалі мовчати, щоб діти нічого не говорили, бо діти можуть спитати хто це, а це наші, а це не наші. Ми розуміли, що вони мають просто мовчати, спокійно проїжджати.

Але був випадок, коли до мене причепилися. Заплакала дівчинка. А там блокпост кожні 50 метрів. Коли з Маріуполя виїжджаєш, дівчинка заплакала, а хлопчик мовчав. Окупант зайшов і каже:

«Чому ти плачеш? Все гаразд». Думаю, як усе добре, якщо через тебе в неї все погано. Ми промовчали.

Він каже: «Є документи на дитину?» Бо, каже, вона не схожа на мене, бо хлопчик схожий, а ця не схожа. Я кажу: «Звісно, є». – «Покажіть». Я дістала документи, показала, що моя дитина.

Я не так уже раділа тому, що ми виїхали, як раділа тому, що вони всі живі залишилися. Тому що ми дивилися новини недавно, де загинула мама, згоріла живцем з дворічною дитиною, і залишилася тільки дівчинка жива. Це просто подарунок Бога, мабуть, що ми залишилися живі, бо з нами ще опинився випадково хлопчик, батьки якого були на сцені в той момент.

Я не знаю, вижили його батьки чи ні, але я вдячна Богові, що Назарчик прийшов до нас і залишився живим. Він міг піти до батьків і опинитися біля того місця, де стався вибух, бо діти на той момент активними були, вони вже звикли до тієї ситуації. Вони починали спілкуватися, грати та бігати скрізь, на той момент знали всіх.

Там було близько трьох тисяч людей, скрізь було написано «Діти».

Там була польова кухня. Люди виходили з Драмтеатру, тобто вони, окупанти, не те, що бачили, всі знали про те, що там знаходяться люди. Причому хтось із людей запитав у самих українських військових: «Вони знають, що тут люди?» – «Так, але вони можуть обстріляти. Сподіватимемося, що вони цього не зроблять».

Була одна ніч, коли чотири солдати ЗСУ залишалися заради нашої безпеки, бо вдень обстрілювали біля Драмтеатру. Вони могли приїхати вранці, сказати, буде «зелений коридор» чи ні. Це було, може, півгодини часу, і вони одразу їхали, ні поліції ніколи не було, ні самих військових ніколи не було.

Мені повертатися нема куди, бо Маріуполя немає, його розбомбили. Те, що не розбомблено снарядами, просто згоріло.

Усі знали, що у Драмтеатрі діти! Це чудо, що ми там врятувались

Там лишилися мої брати, бабуся. Я не знаю що з ними. Я сподіваюся і буду сподіватися до останнього, що вони таки живі і що якимось дивом виїхали звідти. Повертатися просто нема куди.

Якщо Маріуполь буде Україною, тоді, я думаю, завдяки нашому президентові його відбудують, і вже буде куди повертатися. Там і квартира, і будинок у нас залишилися. Російські військові розстріляли Драмтеатр, а українські, наші військові, «Азовці», коли дізналися, що в Драмтеатрі є діти та люди, вони свою їжу привезли нам – як змогли, так допомогли. Вони захищали нас.

Щоб швидше війна закінчилася, я, напевно, першому військовому в ноги просто впала б за те, що ми залишилися живі, за те, що сюди не прийшла війна.

Маріуполь 2022 Відео Історії мирних жінки діти переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення здоров'я харчування дітей житло сім'ї з двома і більше дітьми внутрішньо переміщені особи Обстріл Маріуполя 2022
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій