"Стань на коліна, руки за голову…"

Олександр живе у Гостомелі біля аеродрому «Антонов». З першого дня повномасштабної війни тут розгорталися жорстокі бої. Літали вертольоти, стріляли танки… Снаряд потрапив до будинку Олександра – тепер він безпритульний. Але найстрашніше почалося, коли до міста зайшли кадировці.

Ось мій під’їзд, на третьому поверсі вікно моєї кухні. Дитяча… її немає, вітальні немає. І на тому боці спальні теж немає. Ось вхід, через який я ховався в підвалі. Коли налетіли гелікоптери… близько тридцяти гелікоптерів тут кружляли над «Антоновим». Відстрілялися. Я такий думаю: «Чудово! «Антонов» відбомбили, ми більше нікому не потрібні».

З підвалу виліз, пішов частиною прогулятися, сфотографував прильоти, яму велику, в яку о 06:45 перша ракета прилетіла. Потім повертаюсь. Треба піти додому, поставити телефон на заряджання — у мене якраз акумулятор у машині був заряджений. Ставлю його на заряджання, думаю, треба приготувати каву.

Роздягнули, обшукали, а в мене тризуб на грудях наколотий. Давай мене жахати: «Кому передавав координати? Ти корегувальник?» — «Який я коригувальник? Ви подивіться на товщину скла в моїх окулярах, я в них погано бачу, не кажучи вже без них». — «Покажи нам квартири, де тут мешкають військові». — «Які військові?» — «Ну це ж військове містечко». — «Воно перестало бути військовим у тринадцятому році, коли частину розформували й усі роз’їхалися. З військових залишилися лише пенсіонери». Виводять мене в коридор: «Ставай на коліна, руки за голову». Я у своїй квартирі стаю навколішки, руки за голову. Вони виходять у під’їзд, видирають чеку з гранати й кидають мені під ноги. Я з коридору щучкою на кухню під мийку, щоб мене осколками не посікло. Так кадирівці мене жахали, розвідка. Старий кадирівець каже, [що] це була навчальна граната.

Спустили мене до підвалу стусанами. Спочатку ми сиділи тут натовпом, людей близько двохсот по всьому підвалі. Матрац залишився, їжа.

Люди в Гостомелі могли пересуватися, а ми в містечку спокійно не могли пересуватися, ми постійно були під охороною. Літні люди, бабусі періодично просили кадирівців пройти до себе у квартиру за якимись речами, за їжею. Кадирівці виділяли охорону, і під конвоєм людина йшла до себе у квартиру, брала якісь речі й знову поверталася до підвалу. У містечку не було жодних зачинених дверей, усі вони зламали. Електроніку всю ламали, телефони забрали всі.

У мене було три телефони, два з них були робочі, а третій просто на полиці лежав. Телефони забрали майже в усіх. У бабусь кнопкові забрали, потім віддали, потім знову забрали — і з кінцями. Мене після цього ще рази три з підвалу діставали, типу байкер. Я з кишені все викладаю, а в мене приймач був, постійно слухав радіо, щоб новини знати. Вони мені сказали, щоби не було нічого зайвого в кишенях. Усе з кишень витяг, виходжу з темряви. «Я — байкер». — «Ідемо з нами».

Він каже: «Ні, залиш». Обшукав мене з голови до ніг. Каже: «Одягайся та йди назад». Я питаю: «Через що метушня?» Каже: «На вашому боці підвалу є телефони, що працюють». А у них прилади, розвідка. На спині були шеврони «розвідка». Вони приладами відчували, що ми маємо телефони. Я кажу: «Ви ж телефони в нас усі забрали, навіть у бабусь кнопкові. Плюс наші знають, що на телефон може ракета прилетіти. У нас навряд. Плюс якщо якісь телефони були за той час, що ми тут сидимо, вони вже розрядилися б. Це не в нас, це ваші якісь бавляться, тому шукайте серед своїх». Ось це двері саме в мою комірчину: коли валився будинок, я був саме там, у цій комірчині. А кадирівці… ось якраз їхня лежанка. Ось вони килими повісили, ось тут вони влаштували лежанку. Каже: «Ви переходите в підвал сусіднього будинку». Я кажу: «А чого?» Він каже: «Тому що я так вирішив». Кажу: «Гаразд. Речі забрати можна?» — «Так, забирай».

Ми спустилися вниз, взяли по рюкзаку з документами й перейшли до підвалу гуртожитку. Ось це наш туалет. Була яма, а в сусідній кімнаті зробили з відрами — це для жінок, дітей. Тут жили люди. Тут жінки з дітьми мешкали, тут готувалася їжа, а ми були тут. Це моє місце, де я до 31 березня вже після того, як мене з підвалу 10-го будинку сюди перевели, тут увесь цей час жив. Тут стояв стіл, де ми всі їли. Ось це стілець із мого будинку — єдине, що збереглося.

Те, що в нас у містечку бювет, — це дуже нас рятувало, що нам не доводилося сніг топити. На тій стороні постійно сидів чоловік і слухав: генератор торохтить чи ні. Якщо генератор торохтів, то ми в охорони запитували: чи можна по воду? Якщо вони говорили «так», то ми хапали по дві баклажки, біжимо до бювету. Там стирчить два шланги. З одного орки набирають, з іншого ми набираємо воду. І то швидко-швидко, бо 15–20 хвилин — і починається бомбардування. Знову 5–6 хвилин затишшя — і знову починається бомбардування. У нас ранок починався не з переклички, а з перекашлювання, бо тут, по-перше, протяги, пил, собаки з нами постійно жили, коти, вогкість. У моєму 10-му будинку в підвалі набагато сухіше було й приємніше сидіти там, ніж тут.

Евакуація була не насильницька, була добровільна. Більшість людей похилого віку, хтось батьків вивозив. Були літні люди, що погано ходили. Людина, у будинку якої я зараз живу, — вона сім’ю рятувала, теж евакуювалася. Я постійно слухав радіо й кажу: «Дивися, Володько, батька сказав, що Білорусь українців не приймає. Є ймовірність, що тебе привезуть до Білорусі, а потім одразу на Росію, а звідти вибратися набагато складніше». Він каже: «Мені в будь-якому випадку потрібно сім’ю рятувати: у дружини астма, вона задихається в підвалі, у доньки напади паніки, вона непритомніє, тому мені в будь-якому випадку сім’ю потрібно вивозити».

Таких евакуацій було три хвилі. Тричі їх евакуювали. На останню хвилю з підвалу з нашого вже ніхто не поїхав. Із цього календаря дуже зручно було крутити самокрутки. Щоразу відривали, і сторінки йшли на самокрутки. Другого числа — останній день, коли я тут був.