Евакуював жителів Ірпеня та врятував сотні тварин під обстрілами. Актор і шоумен Олексій Суровцев з березня 2022 року рятує покинутих через війну котів та собак. Тільки в Ірпені — передмісті Києва, таких тварин виявилося понад тисячу. Більшість із них Олексій повернув господарям, інші знайшли нову родину або чекають на неї в притулку. Деяких хвостатих доводилося діставати навіть зі стін! У соцмережах за Олексієм міцно закріпилося прізвисько Бородата Котоматуся.

Мене звуть Олексій Суровцев, мені 40 років. До війни я був актором театру й кіно, у душі я ним і залишився.

Конкретного плану не було, що ми робитимемо, коли розпочнеться війна. Я точно міг бути чимось корисним.

Думав одразу воювати, відвіз близьких людей до безпечного місця. Квартиру в Ірпені я купив за два місяці до війни. Насамперед я пішов записуватися в тероборону. Сказали, що вас багато, сказали, зателефонують, і дотепер… Почав допомагати мешканцям свого ЖК. Залишилися переважно жінки, допомагав евакуюватися. А потім, коли підірвали міст у Романівці, евакуація стала складною.

Я приїхав туди, там було багато людей. Ми зробили тонкий місток. Почалася глобальна евакуація з Бучанського напрямку, там були військові, і ми були, і багато волонтерів. Ми допомагали перейти міст. Було по 4–5 тисяч людей. Це був, з одного боку, божевільний страх, була паніка. Вони евакуювалися, падали, губили речі, хоч там ще не стріляли. Стріляли десь далеко.

В умовах війни, коли ти йдеш із дому, ти повинен бути готовим попрощатися зі своїм будинком. Ось якщо тобі пощастить, то він залишиться в тебе.

І з одного боку, була паніка тих, хто евакуювався, і з іншого боку, була єдність тих, хто допомагав евакуювати. Усі допомагали одне одному. Тоді було перше відчуття сили нації. Бабусю піднести, вони речі тягнуть, велосипеди. Ну все, усе в пакетах, усе рветься, у річку падає, люди падають… Це жахливо. Плюс сніг, холодно, максимальний страх. Ще й пропало світло в нашому будинку, вода. Вечеря зі свічками. Усе на багатті, максимальний треш.

Потім було відчуття… Я завжди говорю: сценарій фільму складається зі сцен, і якщо сцену вирізати й нічого не зміниться, значить, ця сцена не потрібна. У нас на сцені такого не було. Наприклад, ми несемо бабусю, троє людей можуть зайнятися іншим. Тобто ти сидиш і чекаєш, коли ти будеш потрібний.

І коли я побачив оголошення, що в кузові машини забули кота, для мене це був шок. У мене кіт та кішка, більшість людей залишали на когось, і в кінці залишалася людина, яка мала 30 тварин. І вона їде, і все, 30 тварин просто залишаються.

Я не думав, що в таких масштабах треба евакуювати тварин. По-перше, я люблю тварин, шалено люблю, усіх намагаюся врятувати. Це від батьків. Мама в мене їздить на дачу, підгодовує тварин.

У мене було максимально 600 заявок, я не очікував, що таке буде, я не думав, що буду цим займатися. Як можна виїхати й залишити? Згодом у мене з’явилися зв’язки, я знав розвіддані, де можна ходити, де ні, не завжди вони збігалися, але це допомагало.

Під обстрілами був кілька разів, лягало дуже близько. Були моменти, коли я йшов за тваринами й починало прилітати. І поряд був підземний паркінг. Іду я за котом, і тут починається. Такий момент був не один. Коли ти сідаєш на якийсь атракціон, найстрашніше — що ти не можеш його зупинити. І тут таке ж. Вони навалюють сильніше й сильніше, і все ближче було безпосередньо таке.

Ну, знаєш, у мене було чітке відчуття того, що я не загину. Ну ось така чуйка, це допомагало. Було страшно завжди, коли перетинаєш блокпост, усе, як у супергрі. Зараз я досі рятую тварин, зараз це туристична подорож.

Тварини були в різних станах, переважно ховалися налякані. Найскладніше було знайти тварину, практично нереально, я по три рази приїжджав у квартиру.

І вона там 100 відсотків, але її немає. І було таке, що вони ховалися в стінах під стелею — стіна з гіпсокартону, але я, звичайно, дзвонив, питав. У стелі ховалися, я її не міг дістати, просто підгодовував. Були тварини налякані, але й були такі, які були раді тебе бачити.

Були вівчарки поранені поліцейські, коли прилетіло до кінологічного центру, були коти в тяжкому стані. Була кішечка з будинку, що горів. Але, на жаль, вона не вижила, вона померла, були кошенята зі згорілого будинку. Двоє з трьох вижили. Мені казали: «Ось тут будинок, у підвалі кошенята». А там стріляли дуже сильно. Ми під’їжджаємо, а будинок догоряє, ми спускаємося, а там кішка й три кошеняти.

Був собака Рубі, це найемоційніша зустріч. Історія така. Залишився собака два тижні в таунхаусі закритий.

Мені кажуть: «Урятуй собаку». Ключів немає. Кажуть: «Вона добра, витягніть через вікно». Щоб залізти, треба було залізти через вікно. Собака думає, мабуть, що лізе злодій. Я залізаю, повертаюся, а там він, і просто ікла...

У мене був із собою котячий корм, іншого не було, дав йому корм. Він почав їсти. Я думаю: головне контакт. Але тут я починаю його торкатися, він мене як укусить! Два тижні я приїжджав, його годував — одразу перестав гавкати, потім уже чекав на мене. І я добився того, щоб із Німеччини, де були господарі, мені передали ключі, і ми зі знайомим, який знав його... Він приїхав, тобто Рубі його знав. І коли я відчиняю двері, він розуміє, що воля, і підходить знайома людина. Це зовсім інший собака. Він вибіг на вулицю, почав бігати. І до мене підбігає.

Зараз мене називають Бородата Котоматуся.

Найскладніше — знайти тварину. Вони ховалися в стінах і навіть у стелі

Чому? Бачив таку дуже милу картинку, де здоровий такий із бородою брутальний мужик тримає на руках маленьке кошеня. І підпис: що ти можеш бути брутальним мужиком, але для свого кошеняти ти завжди будеш бородатою матусею. Ну так і пішло.

У мене було багато російської аудиторії. Зараз я видалив багато, і проте якийсь відсоток дивилися, і настільки це все пустило коріння у світові ЗМІ… Я давав багато інтерв’ю, і щоб не казали, що це монтаж, ви придумали… Ось подивіться. Я це знімав на свій телефон, я тут жив, ніякого монтажу.

Це неможливо забути — ці сльози, цей біль, ці руйнування, ці поламані життя. Це неможливо забути — цю бездіяльність багатьох моїх російських колег.

Я досі в тіньовому бані в інстаграмі, бо кілька разів висловив свою думку, правду. Правда не сподобалася. І я не злопам’ятна людина, я добродушна, але я ніколи не забуду цієї бездіяльності, агресії. Я не знаю, що повинно трапитися, щоб я це забув.

Саме зараз відчуваєш, що ти на своєму місці. Знаєш, я завжди говорив усім і завжди так було по життю, я говорив, що моя робота має приносити мені задоволення. Вона приносить мені задоволення, але не вважаю це роботою, цю справу. Але, як і акторство, як і танці, як і все-все.

Усе, чим я займався в житті, коли в тебе це йде від душі, то це не робота, це хобі, коли ти поєднуєш приємне з корисним.