"Ніхто не вірив, що можлива така велика шалена війна!"

Понад 20 днів у обложеному Маріуполі провела Ганна Дробот. Коли в місті зникли газ, світло та вода, її приватний будинок став притулком для друзів, які втратили житло. Тут були дрова та багаття. Зараз Ганна в Кам'янці-Подільському, де кожен день починає з дзвінків у Маріуполь, але більшість номерів не відповідає.

Ніхто не вірив у початок війни. Ніхто не вірив у те, що Маріуполь зрівняють із землею, зітруть гумкою та вб'ють таку кількість людей.

Вранці 24 лютого 2022 року о 6:30 мені зателефонували з роботи – і ми зрозуміли, що війна. Ввімкнула телевізор, побачила, що відбувається, що бомбардування. Я зібралася та побігла на роботу. На околицях міста вже було чути вибухи. Але ж ніхто так і не вірив! Розум відмовлявся це приймати.

Ніхто не знав, що робити. Чи можна виїхати із міста? Куди стріляють? В яку сторону можна виїжджати? Ми нічого цього не розуміли. Ми залишалися вдома.

Нас врятувало те, що живемо у приватному будинку. У нас було багаття, у нас були дрова.

Згодом у нас у будинку зібралося чимало людей. Друзі, знайомі, які втратили власне житло.

Ми постаралися так влаштувати свій побут, щоб хтось був біля вогнища, хтось був на дровах, хтось ходив по воду, хтось видобував продукти, а хтось шукав інформацію.

Дуже страшно було залишитись без зв'язку. Ми не розуміли, що відбувається. Я бігала по всьому місту, шукала зв'язок. У нас у кількох місцях у центрі міста був зв'язок, і всі шукали, хоч і було дуже страшно.

А від них уже врятуватись неможливо! Це кратер шириною 30 метрів і глибиною 10. І все, що навколо, летить, як тріски!

Ніхто з нас не пам'ятав, який день тижня. Але всі точно знали, що це був, наприклад, сьомий день війни. У календарі в будинку щоранку я відзначала, який день війни.

Словом, ми взяли якусь їжу. Я змогла посмажити пельменів та відвезти своїм колегам. Це неможливо було їсти! Ці пельмені були розтанутими. Я додала якоїсь приправи, олії… і відвезла.

Усі люди, які були поряд зі мною – мої сусіди, мої колеги – всі були дуже згуртовані. Ділилися останнім.

15 березня ми спробували знайти сім'ю нашого товариша, ми знали, де вони ховаються від бомбардувань. Так страшно мені ніколи не було!

Все у чорному диму. Дим такий, що майже нічого не видно. І тут вистрілив танк! Коли стріляє танк, ти розумієш, що земля під ногами – це останнє, що ти бачиш.

Якийсь хлопець штовхнув мене під кіоск, а було так голосно, що я оглухла на одне вухо. Ми стрибнули в машину та поїхали додому. Того дня я вирішила – ми їдемо.

Ми чотири години стояли у пробках!

Ми поїхали на Бердянськ. Дорогою мільйон блокпостів. Але нас розгорнули на Токмак, і ми опинилися у маленькому селі Балашівка. Вийшли місцеві та забрали нас.

Нас поклали спати, вкрили. Господарі залишили свій номер телефону та сказали, якщо комусь потрібно буде, ми всіх обігріємо.

Зараз ми у Кам'янці-Подільському. Знаю, що до нашого будинку в Маріуполі прилетіло. Як це все можливо? Як можливий драмтеатр? Як можливий мій університет?

Я щодня шукаю своїх у Маріуполі. Я встаю вранці та намагаюся шукати! 70 відсотків моєї телефонної книги не відповідають! Я дзвоню всім на світі. Вони просто не відповідають. Я шукаю інших людей. Тільки це дає мені сили. Там залишився мій брат, там залишилося безліч близьких мені людей. І я не знаю, що з ними.

Все колись кінчається. У мене є твердий намір вижити та почати все заново!