"Ми плакали кожного дня. Від інсультів і холоду в окупації вмерло 47 кіз"

Понад місяць в окупації на своїй фермі під Гостомелем провели Анастасія та Владислав. Разом з юним доярем Іллею вони рятували поголів’я кіз і птахів.

41 день без світла, зв’язку, газу… під постійними обстрілами. Бої були настільки інтенсивні й так близько, що тварини глухнули, помирали від інсультів. А власники ферми та їхній помічник на все життя запам’ятали постійний холод, як добували воду під обстрілами й майже щодня ховали тварин.

Про пережите розповіли знімальній групі телеканалу “Київ”.

Фермі нашій пів року. Ми купили занедбаний старий дитячий садок і мріяли з нього зробити спочатку контактний зоопарк. Але так вийшло, що нам запропонували врятувати кіз, які були в жалюгідному стані (вони були на покинутій металобазі). Ми поїхали, купили цих 17 кіз. І вже закинули ідею робити контактний зоопарк, а зробити вже велику сімейну ферму з виробництва молочка. Тому що молоко — це здоров’я. Мої кізочки виробляють найздоровіше, найсмачніше — напій богів, як то кажуть.

Але 24 лютого все пішло не так. Ми потрапили в окупацію з першого дня. 24-го числа, коли ми приїхали на ферму, ми побачили 37 вертольотів.

Потім почався жах, потім ми почули постріли. Тому чоловік виїхав як раз за сіном для кіз і зняв на телефон, як підривають Гостомельський аеропорт. Ми приїхали сюди дуже нажахані, бо вдома ми живемо… чотири кілометри звідси наш будинок. На фермі ніхто не жив, окрім тварин, — вона абсолютно не пристосована для житла (на фермі). Але ми вже як би тут живемо всю війну, пристосовуємося як можемо.

Коли ми приїхали додому, ми побачили літаки, що дуже низько літали, і ми вирішили бігти на ферму, рятуватися там і рятувати тварин, тому що від такого шуму ми боялися, що кози можуть розбігтися. Ми опинилися тут в окупації. 25-го числа нам відключили світло, воду, газ, у нас повністю всі комунальні системи були відключені й ми виживали тут як могли. У нас не було їжі. Найжахливіше, що козам постійно потрібна вода; у нас велика кількість кіз, до війни у нас їх було понад 150.

47 кіз під час війни померло: помирали тварини від інсультів, вагітні на останніх термінах кізочки через те, що щоночі, з половини п’ятого, ось трохи далі, буквально 500 метрів звідси, рашисти ставили міномети, кулемети, ось ці триноги й стріляли звідти по Гуті-Межигірській. Ми все це чули.

Ми маємо територію — 90 соток, де знаходиться і будівельний магазин, і наша ферма, яка йде далі через паркан. Заходили [окупанти], грабували магазин тричі. На ферму вони не потрапили, бо клепки не вистачило зрозуміти, що тут ферма. Тварини перебували в повній тиші, вони жодних звуків не видавали, бо боялися, і ми маємо другий розділовий паркан, який розділяє дві території. Тут ми ховалися і в підвалі, який у нас обладнаний, і так само жили в нашому чудовому дитячому садку. У будинок влучило, якщо не помиляюсь, 1 березня. Спочатку в будинок влучив снаряд (у кут будинку), вибило всі вікна (перший поверх, другий поверх), тільки на третьому поверсі залишилися вікна.

А потім, коли наші зайшли, ми ще раз туди приїжджали й бачили, як вони взуття забрали навіть своє, тобто добили своїх же орків. У нас нічого не було підготовлено. Ми вирішили: або рятувати будинок, або ферму. Ми вирішили рятувати ферму, бо дім Господь Бог нам вберіг і он дах стоїть.

Найголовніше — будинок не згорів, усе відновимо. Машини, які теж під будинком, побили, порубали сокирою; крали постійно акумулятори, зливали бензин весь, який є. Вдома перебили все, навіть двері міжкімнатні вони відчиняли з ніг. Тут ми мешкали, це наша кімната. Залізний лист, і далі арматурою ми закладали лист, ми ставили цього козла, потім були ось ці дерев’яні, як шпали. Закривали ними, потім залізним листом і зверху арматуриною.

Ходімо, ми покажемо вам цю красу. Ось, умови не дуже, але ми вижили — це найголовніше. Тут просто було страшенно холодно, темно, і це старий дитячий садок, міцної будови, але він дуже холодний. Температура була як на вулиці, ну може, плюс п’ять градусів, тому тут було мінус один. У нас було все в конденсаті.

Ми ходили, просили по сусідах, по хатах: там, де були генератори, набирати воду. Але оскільки води потрібно було 150 літрів на день, нам не дуже охоче давали. Ми міняли молоко на воду, рятувалися як могли. Нам пощастило, що до війни… Як би ми запасливі фермери, у нас був овес. Ми купили якраз тонну вівса, і ще в нас були запаси сіна, які були не дуже хорошої якості, через це в нас також умирали козенята й ми не могли знайти заміни та причини.

Дістати їх було неможливо. Є цвинтар кізочок. Потім, коли до нас почали приходити люди десь на 25-й день просити їжі, то деяких кіз, які вмирали, ми віддавали людям, які мають собак, бо треба якось рятувати інших тварин. Тож довелося навіть…

У нас був такий момент. Ми були голодні, ми не мали їжі. І коли в нас умирала коза (ми бачили, що вона вмирає, коли сьома коза від інсульту вмирає), ми дочекалися, коли вона помре, і потім її самі з’їли. Це було жахливо, огидно, я більше ніколи цього не робитиму. Спочатку ще не було евакуації, а 20 перших днів у нас не було взагалі жодної евакуації, то просили не сало, просили молоко, просили молоко та ще просили яйця, бо в нас є декоративні кури.

У нас впали надої молока шалено. Кози майже перестали доїтися, і тому частину, яка у нас залишалася, літрів 506 на день, ми роздавали людям. До нас приходили зі сльозами матусі, у яких припинилося молоко через вибухи, і ми їм давали молоко, поки вони не евакуювалися на 20-й день. У нас зараз усе заміновано повністю. Усе поруч заміновано, і поки що з випасом у нас проблеми великі.

З фінансового боку, ми, звичайно, перебуваємо в нехорошому стані, бо сіно закінчується. Волонтери нам допомагають, дуже дякую всім волонтерам України. Ви найкращі, ми не очікували, що ви така сила потужна. Вона не кусається, вона дуже велелюбна, її звуть Дакота — ця ослиця, яку ми дарували нашій донечці; у нас чотирирічна доця, нам дуже пощастило, що вона не залишилася з нами, а встигла з бабусею евакуюватися. А через те що не було зв’язку дуже довго, ми не могли з ними зідзвонитися. Вони поїхали до Португалії до родичів, і на двадцятий день, коли в нас…

Ми двадцять днів не могли ніяк з нею зідзвонитися, і коли нас звільнили на 41-й день, перше, що запитала моя дитина: «Мамочко, Дакота жива?» І це просто були найбільш такі… просто ми розплакалися — такий був, ну, жорсткий момент, ось. І ми рятували її теж як могли, бо це її подруга, і вона щодня… зараз уже налагодився зв’язок, ми дзвонимо, вона просить її показати. Вони дуже хочуть повернутися додому, і ми сподіваємося, що цей етап, нарешті, закінчиться, і донька зможе спокійно покататися на своєму улюбленому подарунку. Так що, друзі, миру нам! Ми дуже на нього чекаємо.