"Для мене так і не пролунав останній дзвінок"

Климович Марина, 15 років, Курахівський опорний ЗЗСО № 5

Мабуть, не досить доречно розпочати текст наступними словами, однак я розпочну саме так. На теперішній час я щаслива людина, чого не можна сказати про сім з половиною років тому! Напевно, я досі не усвідомила всю повноту нещастя, яке принесли воєнні дії.

Кожного дня з новин лунала назва мого міста, та на жаль, не в найкращому контексті. Мар’їнка прославилася не своїми здобутками чи досягненнями, а болем, розпачем, щоденними обстрілами, що несли з собою людські втрати, зруйноване житло та інфраструктуру. 

Період, на який припала для мене війна – кінець першого класу.

Мої батьки в швидкому темпі зібрали необхідні речі та відвезли мене, моїх прабабусю та прадідуся до бабусі, подалі від мого міста. Я хвилювалася за батьків, бо вони залишилися в неспокійній Мар’їнці.

Я втратила своє житло зі своєю кімнатою, улюбленими іграшками, книжками та навіть облаштоване мною зручне ліжечко.

Восени 2014 року у моєму житті з’явилося нове мирне місто, нова школа, вчителі, однокласники та друзі. Ми з родиною неодноразово відвідували місто Мар’їнку, проходили повз колись нашого будинку. Моє серце переповнював смуток та пригнічення.

Я з розпачем дивилася на занедбану пісочницю з лавами, які змайстрували мої та мого друга батьки, на повалені від снарядів берези, що оточували наш гральний майданчик, а наш шпигунський намет взагалі зрівнявся із землею внаслідок обстрілів.

Однак що стосується мене та моєї родини, можу сказати наступне. Я щаслива, що всі ми, в першу чергу  живі та живемо наразі в мирі.  У нас не опустилися руки, батьки працюють, я навчаюсь, поряд з нами наші рідні прабабуся та прадідусь. Ми живемо повноцінним життям, уміємо радіти та бути щасливими, однак події війни та нашого минулого життя назавжди залишаться в нашій пам’яті.