Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Сергій Перебейнос

"Мои дети лежат на асфальте. Они мертвы…"

переглядів: 1075

Про загибель своїх дітей Сергій дізнався із соцмереж. Опізнав на фото речі, у які були одягнені син та донька. Сім’я Перебейнос жила в місті Ірпені, під Києвом. Вони переселенці з Донецька. Напередодні вторгнення російських військ чоловік поїхав до Донецька до матері, яка тяжко перехворіла на ковід. Дружина Тетяна з дітьми залишилися в Ірпені і загинули під час евакуації під мінометним обстрілом. Він хоче покарати вбивць.

Це рюкзак, що був на дочці. Чітко видно кров, що запеклася, потрапляння у скроню. На тих фотографіях «Нью-Йорк Таймс» видно: рюкзаки якісь знімали, якісь зрізали з тіл. Цей рюкзак порізаний, ножем зрізали. Цей рюкзак був на сині, тут усе в осколках, тут також усе наскрізь пробите осколками навиліт.

Він, син, прийняв основний удар осколковий на себе, тобто судмедекспертиза говорить про те, що численні осколкові поранення від голови до ніг. Так, у принципі, мені вдалося зібрати всі речі, які були з ними. Дітей «двохсотих» вивозили, мирне населення.

Діти загинули відразу, Тетяна загинула, умовно, через годину. Це результат ранкового обстрілу.

Мене звуть Сергій Перебейнос, мені 43 роки. До початку всіх цих подій жили в Донецьку, ми донеччани, можна сказати, корінні. Народилися, виросли, навчалися та працювали в Донецьку, у 2014 році на початку (назвемо це так) «російської весни» залишили місто вимушено. Ні для кого не таємниця, що на Київщині дуже багато переселенців, у тому ж Ірпені.

У нашому комплексі, де 300 квартир, десь одна третина людей – такі ж біженці з Донецької та Луганської областей. Дуже багато людей, які знайшли собі нове місце для проживання та успішно працювали, розвивали свої сім’ї, народжували дітей. Люди повернулися до мирного життя після тих подій, які вони пережили у 2014–2015 роках у місті Донецьку.

Мои дети лежат на асфальте. Они мертвы…

Фактично ми лише останні два роки встигли пожити, повернулися до мирного життя. Після переїзду до своєї квартири з’явилася можливість відволіктися від рутини, ремонту. Навколо Ірпеня багато лісів, і ми каталися на велосипедах. Ми мали дачний будинок наших друзів, тобто ми дуже багато часу проводили там. Дружині подобалося садити квіти, троянди, я посадив там понад 10 дерев, і за ці роки вони з маленьких саджанців виросли, навіть 2021 року ми збирали перший урожай яблук.

16 лютого з Донецька зателефонувала моя мати, яка там перебуває досі. У нас були плани забрати її в Ірпінь влітку цього 2022 року, тобто трохи ми не встигли. Вона вже більше тижня хворіла на ковід, спочатку хвороба протікала стабільно і контрольовано, але різко погіршився стан. Лікар поставив діагноз «двостороння пневмонія», тому я вирішив, що мені потрібно потрапити туди, до матері. В мене був невеликий персональний кисневий концентратор. Я взяв його в сумку, рюкзак з речами й автобусом поїхав на окуповану територію, через територію Російської Федерації.

Я заїхав до Донецька 18-го числа. Там почалася примусова мобілізація цивільних та зрежисоване шоу з евакуацією людей у Ростовську область.

Ми до останнього не вірили, що розпочнуться повномасштабні бойові дії.

Я казав своїм колегам у Києві, що, швидше за все, буде чергове загострення на Донбасі, і якщо вже путін і їхній уряд визнали республіки, просто вони спробують вийти на адміністративні кордони Донецької та Луганської областей. Тобто була думка, що все це відбуватиметься там. Розуміння того, що розпочнуться такі масштабні бойові дії на всій території України, не було.

Ми ще з 2014 року використовували геолокацію «гугл», тобто я показував своє місцезнаходження для дружини, дружина мені своє. Тому що мені доводилося у 2015 році дуже часто їздити до Донецька, забирати свої речі, возити якісь ліки мамі. І досить часто я потрапляв, скажімо так, у якісь колотнечі на блокпостах, під мінометні обстріли, іноді в зону, де не було зв’язку. І ось за рахунок геолокації ми завжди могли бачити один одного, тому що ця функція влаштована таким чином, що навіть якщо телефон з якоїсь причини вимкнено, все одно абонент побачить останнє місцеположення людини, за якою стежить.

Тому п’ятого числа ввечері нам вдалося поговорити по телефону о 10-й годині, ми обговорювали план евакуації з міста. У пріоритеті була машина, тобто виїзд автомобілем, машина вже була підготовлена.

Мои дети лежат на асфальте. Они мертвы…

Тетяна з Микитою намагалися ще п’ятого березня покинути місто, але через бойові дії, що почалися на вулиці, вони просто пішли в підвал. Виїхати не вдалося, тому пріоритет була машина.

Шостого числа колона близько 12 машин із сусіднього комплексу намагалася покинути місто, на той момент єдина дорога була через Стоянку, виїхати на Житомирську трасу. (Вже достовірно відомо мені зараз, тому що є очевидці, які вижили, які випустили відео-, фотоматеріали того, що сталося.) Як з’ясувалося, ця колона в Стоянці потрапила під шквальний вогонь російських солдатів, перші чотири машини були повністю знищені, загинуло кілька сімей.

Я навіть намагаюся зв’язатися з цими людьми.

Частина людей встигла розвернути машини та поїхати назад, до міста Ірпеня. Ось якраз ці люди повідомили, що туди їхати немає сенсу, тож другий шлях відходу був через Романівку, через підірваний міст.

Відповідно, вони залишили машину сусіду, який доставив її в комплекс, дружина з дітьми попереду з переноскою, де було два собаки, а трохи позаду йшов її батько і на інвалідному візку віз мати Тетяни, вона інвалід І групи, у неї хвороба Альцгеймера, вона потребує постійного догляду. Вони були трохи позаду в цей момент.

І коли вони йшли ще дорогою, підходили до мосту, перша міна впала праворуч від них у заплаву річки. Як сказав батько Тетяни, вона побігла вперед з дітьми ховатися під міст і крикнула йому: «Тату, наздоганяй!» Але з коляскою йому було важко перенести її, хвору, через залізну огорожу, тобто він трохи забарився, і якісь чоловіки допомагали йому з інвалідним візком, з тещею.

А в цей момент друга міна впала вже біля мосту – там, де ховалися люди, наскільки я знаю з тих відеоматеріалів, які мені надали журналісти.

Мои дети лежат на асфальте. Они мертвы…

Там, під мостом, осколками поранило матір із дитиною.

Можливо, ця подія стала ключовою. Треба було перечекати, поки закінчиться обстріл, але люди в паніці побігли ланцюжком через цей міст у Романівку. І друге відео, яке нам надали журналісти з «Нью-Йорк Таймс», там чітко видно момент, коли моя сім’я бігла вулицею до автобуса. І ось падіння міни, крик собаки…

Я це все побачив по телефону, за геоміткою, тобто я бачив, що ось вони почали рух, телефон вийшов в онлайн, тому що в Ірпені в той момент не було зв’язку, а буквально через 15 хвилин телефон перемістився до 7-ї лікарні в Новобіличах.

Вже виникла перша підозра: щось іде не так.

Я зателефонував своєму колезі, попросив під’їхати до 7-ї лікарні, щоб дізнатися, що відбувається. На той час вже телефони дітей були в офлайні, вони не відповідали. Телефон Тетяни був активним, виклик йшов, але ніхто не відповідав.

Ще буквально через 15–20 хвилин у твітері з’явився перший текстовий запис якогось журналіста про те, що у Романівці відбувається мінометний обстріл, йде обстріл мирних громадян під час евакуації та загинула родина.

Ще через 15–20 хвилин у твітері з’явилася перша фотографія з місця подій, і на цій фотографії лежали тіла моїх дітей, обличчя у них були закриті.

Я повністю їх ідентифікував за речами, одягом, за цими валізами. Переноска з собаками, знову ж таки, має певні кольори… Зрозуміло, що це вони.

Але на цій фотографії не було моєї дружини. Я зателефонував до Києва тим друзям, які їхали до лікарні, сказав, що діти лежать на асфальті мертвими. Будь ласка, знайдіть Тетяну. Мені вдалося додзвонитися на прикордонний пункт, саме окупований ДНР, Успенка, і оператор сказав, що ми вас випустимо. У нас до вас претензій немає. Я йому описав ситуацію, він каже: «У вас є проблема пройти блокпост МДБ, який знаходиться в Успенці на трасі».

Ми просто поїхали туди на машині, нашу машину зупинили, попросили вийти мене з автомобіля. Забрали паспорт, сказали: «Куди ти їдеш? Ти підпадаєш під мобілізацію». Я банально простяг йому руки:

«Мені вже втрачати нічого, можете мене прямо тут заарештовувати. В мене загинула вся сім’я під Києвом під час евакуації». На що він спитав: «А хто їх убив?» – «Ви не здогадуєтеся хто? Те, що називається спецоперація. Ми це називаємо війною».

І хвилин за п’ять ці люди мене відпустили.

Пізніше з’явилося коротке відео, як військовий медик кричить, що так, є пульс. Тетяну завантажують у машину та відвозять до лікарні. Я розумів, що вона ще там і жива. Деякий час вона жила в лікарні, але, не приходячи до тями, померла. Хоча друзі побоялися мені про це сказати. Я їхав чотири доби, але перші 20 годин я знав лише про те, що загинули діти. Я знав, що дружина у лікарні, хоча вже на той момент вона була мертва.

Мета – домогтися правди. Я розумію, що це воєнний злочин.

Я вже потрапив до прокуратури, прокуратура порушила кримінальну справу, є окрема стаття Кримінального кодексу України щодо порушення правил ведення бойових дій. Наразі прокуратура Київської області збирає свідків, постраждалих. У моєму випадку, як сказали, це окреме порушення справи через масову загибель однієї з сімей. Потім ці справи будуть об’єднані разом у єдину справу, де вже будуть зібрані всі факти смертей усіх українців, усіх дітей.

І я дав персональну згоду на те, що мою справу разом з іншими справами українців буде передано до Європейського суду з прав людини чи інших міжнародних організацій. Я вважаю, що в даному випадку це має бути смертна кара, бажано нешвидка. Як би це цинічно не звучало, ці люди мають бути засуджені як військові злочинці, і вони не повинні сидіти у в’язницях.

Я пропоную повернутися до Середньовіччя ненадовго. Це моя особиста думка, я не маю жодних почуттів до цих людей, і я за таку помсту.

Ірпінь 2022 Відео Історії мирних чоловіки зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли втрата близьких безпека та життєзабезпечення внутрішньо переміщені особи 2022
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій