"Валізи не розбираю, щоб схопити їх і повернутися до Києва"

Світлана Гонгальська двічі переселенка. У березні 2022-го з дітьми поїхала із Києва на Закарпаття. Незадовго до початку "великої війни" сім'я купила квартиру в кредит і мріє туди повернутися. Однак після восьми років війни на Донбасі віри у швидку перемогу вже немає.

Я родом із Донецька, тепер уже двічі переселенка, у Києві живу з 2019 року. Це, мабуть, наслідки восьми років війни на Донбасі, але зараз я боюся і панікую набагато більше, ніж тоді. Я гублюся в просторі, мене починає трусити і не вистачає повітря. Тепер я знаю, що це панічні атаки.

На другий день стало дуже страшно, і я вирішила, що треба подивитися, де ж у нас укриття. Відразу з донькою та сином пішли в метро (недалеко від нас метро Житомирська), просиділи там години чотири на холодній підлозі, на сходах. Бігли туди під виття сирен, нічого не встигнувши взяти з собою. Тому коли все стихло, вирішили вибиратися.

Потім від знайомої дізналися, що укриття є у найближчій до нас школі. Там було тепло, був туалет, лавочки. Перші дні війни ми ходили туди по кожній тривозі. Але колись ми просто втомилися.

Останні дні перед від'їздом із Києва ми ходили туди лише на ніч. Повітряні тривоги були по 10-12 разів на день. Коли чули сирени вдень, то виходили в тамбур – там несучі стіни та шибок немає. А ночувати ходили до бомбосховища. Там було не так страшно. Багато людей, поліція, тероборона.

Незадовго до початку війни ми купили квартиру в кредит. Почали робити у ній ремонт.

На дев'ятий день війни ми не витримали та поїхали на Закарпаття. Діти почуваються нормально, у критичні моменти їм дуже страшно, але потім вони швидко перемикаються. Але боюся, що травма війни дасть про себе знати пізніше.

Вдома, у Києві залишився чоловік. Залишилися кішка та хом'як. Ми поїхали із твердим наміром обов'язково повернутися додому! Інші варіанти не розглядаємо.