"«Авіанальоти під гімн Росії»: історія студентки, яка вижила та врятувалася зі зруйнованого Маріуполя"

Це все «не може бути» сталося з українською студенткою в Маріуполі за останні два місяці. Вона вижила, виїхала з міста, але все ж не наважується розкривати своє ім'я та показувати обличчя, оскільки в місті залишилися рідні – «така відверта розповідь може наразити їх на небезпеку», розповіла дівчина проєкту Радіо Свобода «Новини Приазов'я», яку ми публікуємо прямою мовою.

«Я собі казала: якщо пекло існує, то воно було у Маріуполі»

– Перші кілька днів, коли ще був зв'язок, інтернет, – це ще не була війна, то було, як зараз в багатьох містах України, і це не порівняти з тим, що було далі. А далі було нестерпно страшно, по місту прилітало всюди. Снаряди та ракети не мають розкладу та геолокацій, жодних планів.

Ми жартували про «свєрхточну» російську зброю, яка хаотично обстрілює і вбиває мирних жителів. На «Східному» (мікрорайон – ред.), звідки я родом, у 2015 році «Гради» здавалися страшними, але авіаудари – найстрашніше, це ми зрозуміли вже у 2022 році.

– Люди привчилися жити без всього абсолютно: без води, світла, тепла в мінус 13-15 градусів, без будь-якого зв'язку, інформації, комунікації, а ще – без гідного поховання людей. Спочатку деякі побутові речі здавалися страшними, а потім ставали нормою, на страшне перетворилося зруйноване місто та зруйноване життя. Часом ми не знали, чи може бути ще гірше, але і це «все гірше» приходило вже наступного дня.

Місце для сміття замість укриття та життя комуною

– Люди займали підвали будинків, де вони жили, в нашого ніякого сховища не було.

Ми знайшли підвальне приміщення, яке навряд чи нас від чогось врятувало б, просто морально було легше, що ми хоча б не назовні. Це було приміщення, де скупчилося сміття із якогось кафе, ми його розчищали там і ховалися.

У цьому підвалі нас було десь близько 30 людей, це була така «комуна». Війна об'єднує і це фантастика. Всі живуть разом, всі продукти – спільні, якщо щось потрібно, ти міг звернутися до сусіда.

Звичайно, і сварки були, конфлікти характерів були, конфлікти інтересів були. В перші дні, коли ми ще могли виходити на двір і готувати на вогні, ми варили величезні каструлі юшки з тих продуктів, які в нас були, хтось підходив та казав: «моя родина не їсть з такою зажаркою», «а можна мені от не так», «а мені треба то».

У звичайному житті, можна посваритися із сусідом хіба за те, що хтось не туди викинув сміття, а тут ви 24 години разом і сваритесь за те, що хтось не хоче рубати дрова, варити їжу. Але ви розумієте, що у вас спільна мета, вам жити пліч-о-пліч, тому змінюється шлях вирішення цих конфліктів. Там зовсім інша мова і сварки нікому не зроблять краще.

«Єдине що залишалося – мовчати»

– Я особисто спілкувалася з одним українським військовим. Я щиро хочу, що б він зараз був живий, я про це мрію щодня. Він заходив до нашого підвалу і розмовляв. Питав: «Як ми, що з нами, щось допомогти?» Коли вже не було жодної інформації, не ловило, навіть радіо, коли ніхто не знав, що відбувається в країні і чи є взагалі країна, він приносив новини. Розповідав, де йдуть бої, що відбувається по місту, що по країні, що ми тримаємося, що оборона є.

В якісь дні він приносив нам продукти, ліки, приніс мішок картоплі, який врятував життя. З чоловіками спілкувався і, навіть, приносив їм цигарки, а це надцінна валюта. Люди на нього реагували неоднозначно, варто сказати, що у Маріуполі була частина проросійського населення. Я не буду казати, що всі зустрічали українську армію, як «наши любимые» 

А за кілька днів змінилася лінія фронту, прийшли «ДНРівці», прийшли російські війська, прийшли чеченці, які стояли на кожному перехресті. Вони ходили по квартирах з автоматами, проводили зачистки, перевірки людей. Для мене це було страшне жахіття. Я не могла із ними навіть вітатися, мені було гидко, бридко, але я розуміла, якщо покажу своє справжнє ставлення до російських військових, довго ми на цьому світі не затримаємося. Єдине що залишалося – мовчати.

«Казали, що я агент, який намагається щось вивезти»

– Мені допомагали друзі, колеги, намагалися витягти мене. Дивом знайшовся водій, який був готовий приїхати в Маріуполь і забрати мене. Я прощалася з родиною, з людьми, які стали фактично частиною мене. Зараз я згадую те життя, яким би воно не було пеклом, сумую за цими людьми і сподіваюся, що з ними все буде добре. Я дуже боюся за них.

Я не проходила жодної «фільтрації» (організаційні заходи, які ввели російські військові, що надають дозвіл на переміщення між районами міста Маріуполь – ред.), тому що я б її не пройшла, знаючи, що там було (зазвичай збір особистих даних, відбитків пальців та допит – ред.), це для мене була б дорога в один кінець. Тому ми їхали обхідними шляхами до Бердянська і там, десь в полях, нас зупинила «поліція» «ДНР», яка влаштувала обшук («ДНР» – угруповання, що діє на окупованій частині Донеччини за підтримки Росії – ред.).

– Десь півтори години нас тримали на допиті, врешті відпустили, лише тому, що змогли «наваритися» – забрали у моїх попутників майно та гроші. Ми доїхали до Бердянска і там всюду стоять блокпости із російськими військовими та чеченцями, на кожному допитують, дивляться телефони, докопуються. Морально тиснуть на тебе. Хтось задає дивні запитання, на одному із постів мене запитали: «Чому не стою на військовому обліку». На іншому з блокпостів військовий сказав: «Мы ради вас сюда приехали, по вашему желанию мы здесь» (рос.). Це було вже останнє моє терпіння, щоб не зірватися. З мого бажання, мене лишили домівки, родини, найкращого міста?!

Останні два – це вже найстрашніші блокпости, там відверто погрожують, шантажують, лякають, кажуть:

А потім починається «сіра зона» і перший український блокпост. І тут ти бачиш українські прапори, яких не бачив два місяці, і наших українських військових.

Нарешті. Більше ти не будеш слухати гімн Росії, який вмикають щодня, не побачиш ці чортові триколори.

«У Маріуполі жителі не знають, що про них говорить весь світ»

– Ті люди, в кого вціліло житло, там їхнє життя, там все, що в них є – це перший фактор, чому вони все ще залишаються в місті. Не можна сказати, що вони фанати «русского мира», ні. Я жила поруч і знаю, що вони злі на всіх, особливо на росіян. Фактор номер два – інформаційна блокада. Мені перед виїздом казали: «Яка Україна, її не існує вже, чого ти туди їдеш?» І ще мені казали, що я сяду в тюрму через те, що я з цих територій. Там ніхто не знає і не чує навіть про те, що в Україні нас чекають, що нам раді, що нам допоможуть. І третій фактор – страх. Це не просто – ухвалити рішення і поїхати.

Коли ти там, здається, що тебе покинули, місто залишилося, росіяни обстрілюють «Азовсталь», місто взяте повністю, всюди російська армія. Ти не розумієш, чому ми вісім років жили поруч з війною і зараз з нами от так. І я не розумію, чому місто «не українське»? Чому?

Зараз додзвонитися до них і кілька хвилин поговорити – це величезне щастя. Треба розуміти, що на кожному перехресті де є зв'язок, там і військові. Раптом, хтось почує розмову? До того ж все прослуховують і я боюсь передавати інформацію, щоб це не наразило на небезпеку моїх рідних. Я, чесно, не знаю жодних шляхів, щоб інформувати їх, допомогти, вони замкнені.

– Люди виходять із підвалів, бо вже стрілянина не йде по житловому масиву, прилітає час від часу, але це поодинокі випадки, які маріупольців не злякають. Туди пробираються комерсанти з Донецька, підвозять продукти, продають їх. Видають час від часу цю «гуманітарну допомогу». В кого є транспорт, можуть виїздити на Старий Крим, Мангуш, в сторону Новоазовського, Безіменого, в ті боки – там все нормально, звідти можна привезти якісь продукти, що необхідно. Пік гуманітарної кризи спав, людям є що поїсти. Але стріляють дуже сильно по «Азовсталі», бомблять там, а у тебе у квартирі все трясеться, дуже сильну зброю використовують.