Ющенко Юлія, 16 років, 11 клас, Іванківський ліцей №2,

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Ляшевич Юлія Володимирівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Що почалася війна я усвідомила доволі цікавим чином. Спала, але вже чула, що в квартирі якийсь гомін і не розуміла чому, бо всі мали піти на роботу. Через декілька хвилин в мою кімнату забіг брат і крикнув: «Піднімайся, війна почалась!» Я спросоння не дуже зрозуміла ситуацію. Вся сім’я в паніці, і ніхто не міг роз’яснити мені ситуацію. В той момент не відчувала ні страху, ні паніки, бо не знала як це. Про війну я знала тільки те, що розповідали в школі, але всього болю через прочитане ми не відчуємо, а тут це сталося в реальному житті —  і ти не знаєш, що буде.

Моє життя змінилося доволі швидко, тому що мене, брата та бабусю відправили до хрещеної, в село. Це означало розлуку з батьками, але вони дбали про нашу безпеку. В ті дні нам дуже допомогли друзі-сусіди тим, що мали погріб: прихистили нас. На жаль, у хрещеної його немає. Часто було чутно вибухи, іноді їх навіть відчували, бо трясся будинок — і це було страшно.

Не давало спокою те, що я була не з батьками, не знала, що з ними. Переймалася за їхню долю, але плакати та боятися не можна було, тому що зі мною була бабуся, яка переживала більше всіх, та хрещена, яка теж хвилювалася за свою доньку, що залишилась в Києві. Не хотілося завдавати їм ще більше турбот своїми переживаннями, тому мусила заспокоюватися сама і заспокоювала їх. В спокійні години ми могли зателефонувати рідним та дізнатися ситуацію в країні. Найскладніше стало, коли зник зв’язок.

В житті ми так звикли до благ цивілізації, що їх зникнення шокує. Але в кожній ситуації намагались знайти позитив: навчилася економити воду, допомагати сусідам та близьким, проводити час без телефону. Виходячи на вулицю, я наче повернулася в часи, коли мені було дванадцять, тому що саме в тому віці на вулиці було багато дітей, ми грали в усі можливі ігри. Але з роками діти перестали виходити на вулицю через Інтернет-мережі, ігровий майданчик став пустим. Наразі в дітей не було з’єднання з Інтернетом, тому всі почали виходити на вулицю, це було велике відчуття ностальгії.

Найбільше пам’ятатиму черги по хліб на хлібзаводі. Такої кількості людей я не бачила навіть на площі в мирний час. Але всі розуміли, що для декого це єдиний спосіб нагодувати дітей. Дивувало, що люди не подобрішали, не дивлячись на ситуацію, в яку ми потрапили, так само лізли без черги та влаштовували сварки. Простоявши цілий день, ми могли повернутися додому без хліба (не вистачало). Стояти в черзі було нудно, але я познайомилася з багатьма цікавими людьми, а також позитивним моментом стала роздача риби з місцевого ставка, яку давали безкоштовно.

Страх переслідував нас постійно: ми боялись, що до нас прийдуть, що робити і що казати, як діяти ніхто не міг навіть уявити. Але іноді, слухаючи новини, розуміли, що в нас не найгірша ситуація в області. Ми вважали це везінням. Про закінчення цієї війни ми мріяли і мріємо щодня, адже в ряди ЗСУ пішли мої рідні. Рідний дядько — з першого дня, хрещений — після деокупації. Ми всі переживаємо за них, молимось та надіємось на їхнє повернення.

Я ніколи не задумувалась на значенням слова МИР. На сьогодні — це перестати перейматися за своє життя та життя рідних, встановлення тиші в усіх містах, повернення воїнів додому.

Я хочу бачити свою країну дійсно центром Європи, чесною, красивою, квітучою, відданою народу. Надіюся, моє покоління не допустить схожих помилок. Ми зможемо відновити та розбудувати міста, забезпечити роботою всіх жителів та довго пам’ятатимемо жахливі наслідки цих днів. Мої діти житимуть у вільній, сучасній Україні. Слава Україні!