У нашого курортного села немає майбутнього. Коли ми дізналися, що море замінували, зрозуміли: уже ніхто ніколи в житті до нас не приїде на відпочинок.

На самому початку бойових дій ми з дружиною Людмилою мало не загинули. Досі згадуємо найстрашніший у житті обстріл. Думав тоді, що все, кінець. Ми вже попрощалися одне з одним, поцілувалися. Але залишилися живі.

На десять місяців ми покинули свій будинок, жили в орендованій квартирі в сусідньому Маріуполі. Але дуже сумували за домівкою. Повернулися під кулі та снаряди через безвихідь. Тепер так і живемо, вже звикли до всього.