Все свідоме життя я проживав у Маріуполі. До 2014 року все було спокійно, я знав, що рідні та близькі люди в безпеці. Ніколи не міг уявити, що буде війна.
З перших днів військових дій насторожувало нерозуміння того, що відбувається і того, що буде далі. З кожним днем ставало все гірше. Мітинги, незаконний референдум, спроби захопити місто з безліччю жертв. Але на цьому, на жаль, все не закінчилося.
Думаю, кожен житель Маріуполя, згадуючи про війну, говорить про обстріл мікрорайону Східний.
Того дня серед шуму і паніки я чітко чув постріли. В голові не вкладалося, що це відбувалося з нами. Я бачив палаючі будівлі на вулицях, пожежі в парках.
Вибухи під час обстрілів були дуже гучними, але тиша в перервах між ними була ще страшнішою. В цей час були чутні тільки людські крики і прохання про допомогу.
Після того жахливого дня щодня дізнавалися нові історії про постраждалих мирних жителів міста. Забути можна багато, але не страх після побаченого і пережитого в ті сумні дні.
Переживаючи за рідних, я умовив дружину на час виїхати з Маріуполя. Сам залишався в місті і продовжував працювати електрозварником рейкобалочного цеху. Опинившись в розлуці з найближчою людиною, я більше почав цінувати радість кожної хвилини, проведеної разом.
Війна торкнулася кожного. Всі зіткнулися з обмеженням вільного пересування, життям в напруженій небезпечній обстановці. Зараз я відчуваю себе спокійніше, але не перестаю мріяти про мир, щоб люди не знали горя, бідності і сліз.
%20%E2%80%93%20%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D1%96%D1%8F.png "«З першого дня війни пам’ятаю вибухи, прильоти»")
.png "Імена")
