Наш будинок розташований поруч з лінією розмежування. У мене двоє маленьких дочок, і молодша засвоїла науку виживання ще в утробі.
Відпускати дітей грати самих біля будинку мені страшно. Крок вліво, крок вправо – уже страшно йти.
Два роки тому снаряд розірвався прямо в городі. Досі у дворі лежать уламки розбитого паркана. Залишилася побитою стіна будинку, вибиті шибки у вікнах ми поміняли. Я тоді була на третьому місяці вагітності. На щастя, дитина народилася здоровою. А ось старша дочка так і не оговталася від шоку. Боїться, кричить, коли починають стріляти, ховається.
Від обстрілу ми з дівчатками ховаємося в хаті. У підвал не йдемо, тому що страшно туди спускатися. Намагаємося в будинку всі в один куточок збитися, де немає скла.
Звичайно, звикнути до постійної небезпеки неможливо, але ми намагаємося жити звичайним життям у надії, що настане мир.
Ще одна проблема в нас – немає стабільного заробітку в селищі. Єдиний наш дохід – дитяча допомога та рідкісні підробітки чоловіка.
.png "Імена")
