Аношенко Вероніка, учениця 8-Г класу, КЗ «Дергачівський ліцей №3»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Коробка Наталія Володимирівна
"Моя Україна"
Я живу в Дергачах, невеликому містечку поблизу Харкова. 24 лютого 2022 року о 5:05 я прокинулась від вибухів. Мама сказала, що це, мабуть, гримають сусіди, а тато з дідусем пішли на вулицю. Ніхто нічого не розумів. Я переписувалась з друзями, і дехто повідомляв, що у них дуже гучно.
Пригадую, що десь о 6:30 по телебаченню було звернення президента. І ось тоді я вперше почула, що почалась війна. Я не знала, чого очікувати, просто якась порожнеча була в душі і питання: «Чому?» Моя бабуся терміново поїхала забирати до нас свою стареньку маму, яка мешкала в селищі Слатине, що знаходиться ближче до кордону з рф.
В цьому ж селищі жила моя подружка, але на мої повідомлення вона не відповідала, і я злякалась: думала, що з нею трапилось щось лихе.
Перші чотири дні війни, як тільки починались обстріли, ми бігали в підвал разом з моїми домашніми улюбленцями – двома тхорами. Хіба ж я могла їх покинути? Вибухи були шалені, то я дуже просила батьків залишитись в підвалі, бо в будинку дуже нервувала. Взагалі почувалась зовсім виснаженою.
Найстрашніше було, коли над нами літали літаки, а мені просто хотілось жити. Дуже добре, що підвал у нас був сухий, тому почали облаштовуватись там.
За продуктами в магазини ходив тато, бо він не хотів наражати нас на небезпеку, тому що обстріли могли початись у будь-який момент. Якось на початку березня мені дуже захотілось морозива. Я розумію, що тоді це була якась маячня, капризи, але мій тато знайшов його для мене. Наче така собі дрібничка, але я була щаслива. А ще я майже кожного дня дивилася відео свого класу, яке зняла за день до війни. І дуже хотілося занять з танців, які я відвідувала вже вісім років. Надія була на те, що через кілька днів все скінчиться. Але не все так сталося, як хотілось. 1 березня у моєї матусі був день народження, стіл ми не накривали, бо були проблеми з продуктами, ніякого подарунка у мене не було, але я пообіцяла, що на наступний день народження буде все інакше. Два місяці я майже ні з ким не спілкувалась, окрім своїх рідних, і мені найбільше не вистачало отого звичного соціуму.
В ніч з 3 на 4 квітня був сильний обстріл, але мені було якось байдуже, бо дуже хотіла спати. Зранку ми виїхали з дому, разом з сусідами, родичами та домашніми улюбленцями. Мені було якось лячно виїжджати, але раділа, що не буду чути кожної години вибухи.
Оселилися ми в Кегичівці, що знаходиться в Харківській області. Наступного дня до нас приїхали всі бабусі, дідусі і прабабусі, тому що тоді в Дергачах відбувалось щось жахливе. Ми думали, що залишимося на два тижні, але вони розтяглись аж до п’яти місяців. Я гуляла з родичами, малювала, грала в комп'ютерні ігри, розмовляла з друзями в інтернеті. А в середині квітня нарешті озвалась моя подружка, вони також виїхали з дому.
10 червня був приліт у нас у дворі, це була касета. Про це нам повідомив мій дядько. Від цієї новини мене трусило, я плакала, молила Бога, щоб всі були живі і наш дім був цілий. Найбільше я молилась за тата, який був там.
У липні мені виповнилось 13 років. Великого бажання святкувати не було, але всі мене привітали, були подарунки, а це ж так приємно. Один з подарунків змусив мене вчитись. Це був акрил для розпису тканин. Так що тепер опановую цю технологію. З’явилось ще одне хобі: я почала самостійно пекти торти. Наразі я вибрала для себе мету в житті. Продала вже два тортики, не густо так, але буде час для опанування навичок. А ще я знову танцюю, хоч це і онлайн.
В кінці червня ми нарешті повернулись в Дергачі. Майже півтора роки я не була вдома. Хоча ситуацію у моєму місті не можна назвати безпечною, але я можу зустрічатись з друзями, ріднею, займатись улюбленими справами. Тут я живу живим життям.
Мій тато зараз захищає Україну, отримав поранення, був контужений. Коли він був у госпіталі в Дніпрі, ми з мамою їздили до нього. Мені було тяжко на нього дивитись, він був ніякий, не реагував майже ні на що. Я хотіла йому чимось допомогти, але не знала як…
.png "Імена")
