Для багатьох українців війна стала шоком у лютому 2022-го. Для Ганни Григоренко вона триває майже все її життя – з шести років. Перші вибухи маленька дівчинка почула ще у 2014 в рідному Донецьку. Саме тоді її дитинство закінчилося. Разом із бабусею Людмилою вони змушені були покинути дім. Свою історію Ганна розповіла Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова.

«Перший час ми залишалися в Донецьку. Ситуація була дуже складною: часто не було води. Ми жили на дев’ятому поверсі, тому доводилося носити її з першого, адже ліфт не працював. Було дуже важко. Я була маленькою, мені було страшно. Тому бабуся вирішила, що ми маємо виїхати», – згадує Ганна.

Рятуючи онуку, бабуся Людмила везла її далі від фронту. Спершу в Гуляйполе, потім – у село Петрівка. Саме там навесні 2022 року вони опинилися на лінії вогню. Майже місяць жили без світла, води та зв'язку, ховаючись від обстрілів у напівзруйнованому підвалі.

«За мінус двадцяти градусів ми сиділи в підвалі. Я тоді дуже відморозила ноги. Того ж вечора в нашому будинку вибило вікна. Наступного ранку я дуже гостро реагувала на гучні звуки, бо після всього пережитого було важко», – розповідає дівчина.

Вибратися з того пекла допомогли абсолютно незнайомі люди. Ганна годинами шукала бодай слабкий сигнал мобільного. І зловила. Написала подрузі по листуванню, а та знайшла небайдужих, які наважилися вивезти Ганну з бабусею під обстрілами до Запоріжжя.

Проте пережитий холод і стрес підірвали здоров’я 75-річної бабусі: спочатку у неї виявили діабет, потім діагностували рак четвертої стадії, а далі ще й стався інфаркт. Ганна зізнається, що ці новини стали для неї шоком.

Найважливішою опорою для дівчини є її бабуся, яка виховала онуку. Змалку Ганна залишилася сиротою: батько помер, коли їй було лише 11 місяців, а мати загинула в автокатастрофі, коли дівчинці виповнилося чотири роки.

«Я впевнена, що всі ці хвороби виникли ще й через сильний холод у будинку. У квартирі справді було дуже холодно – температура опускалася нижче нуля. Ми сиділи в куртках, бо інакше перебувати там було неможливо», – каже Ганна. 

У свої 18 років Ганна пішла працювати. Бо має відповідальність нарівні з дорослими: оплату орендованого житла, їжі і дорогі ліки для онкохворої бабусі, яка ще потребує термінової операції.   

«Зараз ми живемо майже лише на ті гроші, які заробляю я. У бабусі проблеми зі здоров’ям. Усе, на що нам вистачає, – це базові потреби: купити їжу й оплатити оренду. На ліки грошей майже не залишається», – пояснює дівчина. 

Та у перервах між роботою Ганна навчається на медичних курсах, адже мріє стати психологинею. Каже, що пережите навчило її краще розуміти людей, відучувати їхній біль. Саме це найбільше зацікавило дівчину та надихнуло обрати майбутню професію.  

«Я ніколи не шкодувала про цей шлях. Він зробив мене сильною людиною. На цьому шляху були зовсім незнайомі люди, які простягали руку допомоги, відгукувалися у найважчі моменти. І я вважаю це справжнім дивом, бо вірю, що добрі люди існують. І це справді прекрасно», – каже вона.

Дивіться історію Ганни Григоренко тут 

Колекція Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова налічує вже понад 145 тисяч історій про війну. Це найбільше у світі зібрання свідчень мирних людей, які постраждали від війни росії проти України.