Тетяна Ніколаєва пам’ятає день, коли її син Артур востаннє переступив поріг рідного дому. На минуле Різдво він несподівано приїхав із фронту, щоб побачити рідних. Вони провели разом тихий вечір. О другій ночі хлопець повернувся на позиції. Більше мама його живим уже не побачила. Свою історію втрати жінка розповіла Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова.

«Ми не проговорюємо вдома втрату. Для нас ліжко Артура ось, воно тут. Речі всі на місцях. Портрет у коридорі стоїть. І також його військовий годинник. Він кожного ранку за п’ять хвилин восьма дає сигнал, і кожного ранку для мене це як вітання, що він з нами. Це дуже важко. Людина, яка втратила дитину, живе з такою дірою в серці та порожнечею», – говорить Тетяна.

Уперше війна прийшла в родину у 2014 році. Тетяна з чоловіком та двома синами – 10-річним Артуром і 2-річним Тимуром – тиждень ховалися від обстрілів у підвалі в Луганську. Найважчим був липень: їхній район обстрілювали нещадно. Тетяна пам’ятає, як її шокувало тіло загиблого сусіда у дворі, яке накрили білою ковдрою. Тоді сім’я вирушила до Києва, сподіваючись перечекати два тижні. Але повернутися додому вже не змогла. На Київщині почали життя спочатку.

У лютому 2022 року війна знову наблизилася до їхнього дому. Тетяна з молодшим сином евакуювалася за кордон, а 20-річний Артур залишився з батьком. Невдовзі хлопець вирішив іти до війська.

«Зателефонував Артур і сказав: “Мамо, я піду воювати”. Йому якраз у січні виповнилося 20 років. Я кажу: “Як ти підеш воювати?”. А він говорить: “Мам, а як би ти зробила на моєму місці?”. Я відповіла, що так само», – пригадує Тетяна.

Спочатку юнаку у військкоматі відмовляли через вік, але він наполіг на своєму. Так Артур потрапив до Національної гвардії України. Спочатку охороняв стратегічні об’єкти біля столиці, а згодом вирушив на Покровський напрямок. Під час служби родина довго чекала на звістки від нього. Коли Артур виходив на зв’язок, навіть коротке повідомлення від командира про те, що все гаразд, приносило полегшення. Та одного дня сталося те, чого жінка боялася найбільше.

«Прийшло повідомлення, і візуально воно було дуже велике. Це був той момент, коли ти боявся кінця. Я могла припустити, що він поранений десь у Дніпрі. Але з кожним рядком розуміла, що сталося щось таке, про що я не хочу дізнатися. Потім було поховання... Ми бачили це так: повернувся на щиті герой, і ми як родина повинні бути стійкими, щоб уся увага була саме на Артурі», – говорить жінка.

На прощанні Тетяна попросила близьких зібратися із силами. Вона хотіла, щоб цей день був присвячений пам’яті та подвигу сина. Своє горе родина переживала наодинці. Нині Тетяна часто приходить на Алею Слави й розповідає про Артура. Вона хоче, щоб його пам’ятали, щоб історія його життя та вибору залишалася з людьми й жила в їхніх серцях.

Дивіться історію Тетяни Ніколаєвої та її родини тут

Музей «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова зібрав уже понад 145 тисяч історій про війну. Це найбільший у світі архів свідчень мирних жителів України, які постраждали від російської агресії.