Петрова Кіра
Комунальний заклад "Малобілозерська спеціалізована естетична школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів "Дивосвіт" Запорізької обласної ради, 11 клас;
Вчитель, що надихнув на написання есе: Рудик О.Б
“Війна.Моя історія”
Зима... Як я люблю цю пору року! Вірніше, як я її любила... А зараз - боюся, адже цьогоріч (як і минулого року) - зима для мене і всієї моєї родини - це насамперед жахливий холод: проживання в чужому будинку без опалення, коли постійно ходиш закутаний, в теплому одязі, ховаєшся весь час під ковдру (намагаючись хоч так зігрітися), включення електронагрівача зовсім на короткий час (щоб хоч трішки прогріти кімнату)...
А як було добре до...до тієї страшної дати - 24 лютого 2022 року! Я живу зі своєю матусею - найріднішою в світі людиною, моєю порадницею і подружкою - в рідному Оріхові, в нашій скромній, але такій затишній квартирі на 4 поверсі. Разом з нами - повноправні члени нашої родини: кішка Люся та собака Соня. Зовсім недалеко від нас, у приватному будинку, проживає моя бабуся (мамина мама) зі своїм співмешканцем, якого ми всі звемо просто - Міхалич. Ми з мамою частенько до них бігаємо погостити. Бабуся пригощає смачними домашніми стравами, щойно випеченим хлібом… А ось і мій дядько (мамин брат) разом зі своєю дружиною завітали до бабусі... Як добре було, коли всі разом!
Але та жахлива лютнева дата змінила все... Постійно під обстрілами наше місто: свистять кулі, гучні вибухи, немає світла, зв'язку... Ми перебираємося до бабусі (в надії, що там буде безпечніше) і сподіваємося, що все це ось-ось закінчиться... Мама сумна, бабуся плаче, наполягає, щоб ми виїжджали з міста. Але куди ми без них? Якщо їхати, то всі разом... Тільки куди?..
8 квітня мій дядько вивозить нас у Запоріжжя на залізничний вокзал, і ми сідаємо в евакуаційний потяг, який прямує до Львова. Туди вже виїхала донька Міхалича разом зі своїми дітьми. Вони розмістилися в дитячому садку і домовилися, що і нас там приймуть...
Ніколи не забуду цю поїздку: переповнений вагон, стривожені обличчя людей, плач малечі... Ми ледве розмістилися: бабуся з Міхаличем (він після захворювання на COVID став інвалідом, йому ампутували ногу) - на нижній полиці, а я, мама, Люся та Соня - зверху. Навіть розмовляти не хочеться, просто закриваю очі - нехай це буде тільки страшний сон... Їдемо... Стемніло... Сирена - вимикають світло, потяг зупиняється - можуть бути обстріли... Я не знаю, скільки ми їхали, але здавалося, що ця дорога безкінечна.
На вокзалі нас зустріли, підвезли до дитсадка. Розмістили в одній кімнаті, накормили, дали матраци, які розклали на підлозі... Ми допомогали на кухні, бабуся з мамою (майстрині!) робили для діток українські віночки (такі гарні!)…
Минає день за днем... Всі чекають, коли ж можна буде повертатися додому. Але хороших новин немає... У кінці травня нас попередили, що садочок буде відкриватися, і нам потрібно шукати нове житло. Бабуся з Міхаличем - пенсіонери, маму перед самою війною "скоротили" на роботі (реорганізація). Винаймати житло - немає за що.
Через свою знайому мама зв'язується з запорізьким волонтером, який підшукує нам житло - ми повертаємося до Запоріжжя... Нас поселяють в будинок, який знаходиться за містом. У ньому давно ніхто не проживав, відсутнє опалення (зрізані батареї). Але влітку тепло, а ми знову сподіваємося, що до холодів будемо вдома... Зима того року (дякувати Богу) не була дуже лютою... Перезимували - тяжко... Я вчуся дистанційно, намагаюся не пропускати уроки. Але інколи доводиться виїжджати з мамою в місто за "гуманітаркою": харчуватися потрібно не тільки нам, а й нашим домашнім улюбленцям.
Коли волає сирена - затамовуємо подих… Коли прильоти - серце стукотить, сльози котяться, не знаєш, куди бігти і де сховатися. А коли бахне так, що аж ... - падаємо на підлогу, я намагаюся накрити собою Люсю і Соню, а мама - мене. Бабуся ніби завмирає - молиться, а Міхалич не стримує емоцій - висловлюється нецензурно...
Весна - пора надій! І ми знову сподіваємося, що лише трішки зачекаємо і... А багатостраждальний наш Оріхів! Тримайся, рідненький! Гатять і вдень, і вночі... Вибите скло у вікнах квартири, понівечені двері; у бабусиному будинку зруйнована покрівля; попали у будинок, де мешкав дядько - нічого не вціліло...
Промайнуло літо, зараз - осінь. Я - випускниця, потрібно думати, де продовжувати навчання... Але зараз основне - пережити ще одну зиму...
.png "Імена")
