У Мар’янівському ліцеї Наталія завідує господарством. У перші дні повномасштабного вторгнення разом з іншими жінками збиралися в будинку культури, приносили старі рибальські сітки, ножиці, шматки тканини. Цілі дні різали й плели маскувальні сітки. Руки були понатирані до крові. Та найважче не фізичне виснаження, а хвилювання за родину доньки з Сум. 

Зять пані Наталії пішов на фронт із перших днів. Через рік чоловіка відпустили додому — на реабілітацію після поранень. Але того ж вечора, коли він приїхав у Суми, російська ракета влучила прямо в їхню квартиру. Зять вижив дивом. Втратив око, уламок застряг у серці. Лікарі не ризикують робити операцію — він живе з ним досі.

Родина пані Наталії пережила втрату: загинув племінник, інші родичі воюють. Біль усюди: сусідських хлопців, яких Наталія пам'ятає ще з  дитсадка — теж забрала війна. Щоночі вона повторює одну й ту ж молитву: про мир, про перемогу, про те, щоб не гинули діти.