Гринець Марія, 10 клас, Комунальний заклад «Канівська санаторна школа Черкаської обласної ради», , Черкаська обл., Черкаський р-н, м. Канів

Вчитель, що надихнув на написання есе — Шокур Ольга Василівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна — одне з найстрашніших явищ, яке коли-небудь бачило й бачить людство. Вона ніколи не приносить нічого хорошого, а відразу з’являється страх, голод, смерть, розруха і розбрат… Тому для мене і мільйонів українців дата 24 лютого 2022 року стала однією з найстрашніших у житті.

Як усе починалося? Усі говорили про війну. Всі боялись, що це справді почнеться. Але не я. Я не вірила жодному слову політиків та журналістів, взагалі будь-кому. Мені здавалось, що це неможливо в 21 столітті. Це ж взагалі нікому не вигідно, жодній стороні. Скільки людських життів та грошей, які можна витратити на щось корисне для простих людей, забере війна! Але, як виявилось, можливо — все.

Прокинулась я від того, що всі щось обговорювали, але не могла нічого зрозуміти. Лише врізались у свідомість слова, що почалась війна.

Що?! Яка війна?! Але коли це прозвучало по телебаченню, моє серце затріпотіло. Київ, Запоріжжя, Харків, Одеса, Суми, Чернігів були під обстрілами! Я не могла повірити. Зруйновані будинки, літаки, ракети, російські війська, які заходили на нашу територію… Це викликало жах!

Мої рідні пішли на роботу, а я залишилась вдома сама. Усе, що мені сказали батьки, це: «Усе буде добре».

Наступні години я лише слідкувала за оновленими новинами. Майже всі говорили, що «це скоро закінчиться» (на що я дуже сподівалась). Іноді чула, як пролітали літаки… У ці моменти мені було дуже моторошно, довелось спускатися у сховище, в якому було багато людей, а в їхніх очах — страх. І так увесь день… Потім знову сховище, тривоги…

Через кілька днів з’явилась нова проблема: закінчились продукти. Довелось піти в магазин. Багато полиць були порожніми, тому купували те, що ще залишилось. І так щодня. Один день був схожий на інший, нічого не змінювалось.

З’явились фото з Бучі, Ірпеня, Харкова… Звірства нелюдів викликали жах, і з’явились думки про те, чи дійсно їх народила жінка.

Пройшов перший місяць війни, який був наповнений як хорошими, так і поганими новинами. Наші війська почали давати відсіч росіянам. Ворог не зумів нас зламати, загнати у сховища. Життя продовжувалось, ми не стали на коліна, а навпаки — почали бачитись з друзями. Ми спілкувались, підтримували один одного, і я була дуже рада цьому, бо дуже за ними сумувала. У магазинах почали з’являтись продукти. У цей період всі допомагали один одному, закривали збори на допомогу ЗСУ, біженцям зі швидкістю світла. Як не дивно, але війна нас ще більше об’єднала, здружила, зробила нас більш людяними.

Осінь 2022. Новий стрес, нове випробування. Тоді я вперше в житті побачила справжній вибух не по телебаченню, а на власні очі.

А ще почались відключення світла. Іноді його не було майже по 16 годин на добу. Але навіть при відсутності світла я намагалась вчитись, робити те, що було в моїх силах. Вчитися — це єдине, що я могла зробити, адже в майбутньому я повинна буду допомагати відбудовувати, відновлювати нашу незалежну Україну.

Війна зробила нас сильнішими, навчила бачити світ не тільки в «рожевих окулярах». А також ми, діти, подорослішали швидше, ніж потрібно було.

Ці 1000 днів залишили в нашій свідомості дуже багато: переживання, сльози, розлуку, досвід, пізнання нового. Але слова батьків «все буде добре» залишаться в моїй пам’яті, і вони мені дали надію і віру, що наша перемога обов’язково буде! Можливо, не скоро, але вона буде!